Розділ V. Роки 1944–1945–й

Наша фабрика дуже запізнилась із відходом на Захід. Лише 21 лютого вранці вишикували робітників фабрики і в супроводі десяти ландштурмістів повели через місто в північному напрямку. За якихось півгодини мости на Найсі висаджено в повітря, а місто почала обстрілювати совєтська артилерія. Дорога йшла понад Найсою, і нас ще впродовж яких десяти кілометрів підганяла совєтська артилерія.

Спочатку нас повели були в напрямку на Берлін; біля Шпремберґа нашу партію спрямували на південний захід, а ще далі — на захід, 24 лютого ми з дружиною відстали від партії робітників і далі йшли вже самі. В цей день ми пройшли від Тратендорфа до Гоершверда десь більше 25 кілометрів. Безнастанний гуркіт совєтської артилерії не давав часу роздумувати — за всяку ціну ми мали якнайскорше перебратись за лінію Ельби. До Гоершверди прийшли ми вже вночі. Хвора, безмірно стомлена дружина лягла на ґанку якогось будинку. Мої намагання підвести її, щоб іти далі, нічого не дали. Вікна в будинках були темні.. Отже, не дивлячись на те, що весь час падав мокрий сніг, ми вирішили заночувати на тому ґанку. Я почав розшнуровувати наш «гандваґен» (ручний візочок), на якому ми везли всі наші достатки, щоб дістати ковдру та якось закутати дружину. В цей час до нас підійшли дівчатко років п'ятнадцяти та трохи менший хлопчик. Довідавшись, що ми біженці–авслендери, запропонували іти з ними до «Квартірштелле» (харчувальний пункт для біженців). З їхньою допомогою допровадив я дружину до того «Квартірштеллє». Там нас зустріли німецькі сестри Червоного Хреста, які обслуговували цей харчовий пункт. Вони зразу ж роздягли дружину, нагодували смашною юшкою, уклали біля печі на свіжій соломі, натерли чимсь і цілу ніч доглядали її. На ранок вони привели місцевого лікаря. Відпустили нас лише третього дня, коли дружина трохи поправилась. Нам (чужинцям) дали на дорогу хліба й ковбаси та принесли від бюрґермайстра харчові картки на тиждень. Виряджаючи нас, вони довго і старанно розказували, як найліпше дістатись нам до Ельби, до міста Майсен. До зруйнованого уже в той час Дрездена нам рішуче не радили йти. Таку ж зворушливу увагу виявила до нас німка–селянка в Шмаркав та сестри–німки в Зака, де дружина пролежала ще два дні. В Майсені, у зв'язку з тяжким станом здоров я дружини, ми затримались майже місяць. Тут нам відвели кімнату в робітника Макс Менцеля (Зібенайхенерштрассе, 17), а згодом — у городника Ґеорґа Преля (Зібенайхенерштрассе, 61). І в родині Менцеля, і в родині Прель ставлення до нас було надзвичайно тепле, людяне.

Проте я не стану утруднювати читача оповіданням, як від 21 лютого до 9 травня, коли нас зрештою догнали большевики, займаючи Німеччину після капітуляції, ми з дружиною, безмірно виснажені, обоє хворі, втікали від «своїх», пройшовши в таких спосіб десь коло 300 кілометрів.

Отже, обминаючи все те, що належить до наших особистих переживань, що лише характеризує подорожні пригоди таких, як ми, втікачів, спинюсь головним чином на подіях та враженнях, які можуть мати загальний інтерес.

27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили.

Ми вирішили гуртом розташуватись на ніч у тих автомашинах, помістивши дітей у розкішному авті. В цей час до нас наблизився старий німець і, довідавшись про наші наміри, запропонував переночувати в станційному помешканні для ручного вантажу.

— Потяги ж бо вже не ходять більше, — додав він.

Він пособив нам зварити картоплі в печі на станції. Ніч провели ми в тому порожньому вантажному приміщенні.

В голосі цього діда–залізничника, який усе своє життя, як він казав нам, провів на цій станції, у всьому його поводженні, як і у відповіді німки, про яку я згадував вище, виразно відчувався біль, викликаний картиною повільного вмирання життя країни.

Другого дня, себто 28 квітня, біля Кляйнвальтесдорфа ми натрапили на партію в'язнів із якогось концентраційного табору, що їх вели також десь на захід.

Це одно з найбільш жахливих явищ, які довелось мені бачити за час війни. У мене не вистачає слів, щоб розказати, як виглядали ці нещасні люди. Одягнені всі вони у відомі смугасті штани та халати концентрачників. Ішли по чотири вряд довгою, кілометрів зо два, стрічкою. Дорога йшла нагору. Щоразу то один, то другий із менш виснажених в'язнів одбігали два–три кроки до краю шосе, щоб зірвати кілька стеблин трави або якоїсь невідомої придорожньої ростини, що подекуди траплялась обабіч дороги, і тут же з'їсти. Вартові безнастанно кричали своє «Гальт! Цурік!»,[188] та це не спиняло. До речі, вартових було надто багато для оберігання таких, до краю виснажених, людей. Ми спинились, щоб пропустити в'язнів і мимоволі мали можливість бачити всі ці людські тіні. Тяжко уявити, де вони брали в собі сили, щоб рухатися вперед, до того всі вони, за дуже рідкими винятками, були виснажені, обличчя землисто–сірі, очі десь глибоко провалилися в череп. Попереду тягли вони шість–сім великих возів із речами в'язнів. До кожного воза було впряжено не менше 40–50 чоловік, що тягли цей віз за четверо довжелезних віжок, частина підпихала ззаду. Посувались вони з швидкістю не більше двох кілометрів на годину, хоч це відоме «льос! льос!» щохвилини рвало уші. Ми простояли не менш як півтори години, поки нас минув цей жахливий похід. Люди йшли, взявшись попід руки, підтримуючи один одного, щоб не впасти. На стомлених, нелюдськи байдужих обличчях виступав піт, хоч було досить неприємно–холодно. Кроків за сто вище нас один із цих мучеників упав. Підбігли два конвоїри, відтягли його до краю дороги і скинули в канаву. Ми бачили того бідолаху, як він проходив повз нас чи, власне, як його волочили повз нас його товариші. Високий, безмірно виснажений, з обличчям уже мертвої людини, весь укритий потом, з рота й носа йому звисала слизь. Пізніше ми проходили мимо того в'язня: лежав він мертвий навскіс канави, верхньою частиною корпусу вниз, обличчям до землі. Хто були ці нещасні — не знаю, але, зважаючи на те, що всі вони були переважно молоді, треба гадати, що це були військовополонені. Мова — часто російська або українська; подекуди видно було людей із балканських сторін, чулось також англійську і французьку мови. Все це було переплутане в тому страшному поході смерти. Ось зарослий бородою молодий руський — не каже, а мурмотить: «нет сил, братуха, не дойду…», до нього щось каже, очевидно, підбадьорюючи, високий, сухий англієць, який напружуючи останні свої сили, підтримує, взявши під руку, того русака.

Жахлива картина, не забути її ніколи!

Як ми не йшли, як ми не тікали, але червона армія таки наздогнала нас біля Авсіґа (Судети).

Власне, нам, може, і пощастило б уникнути зустрічі з большевиками, але по дорозі ми одержали відомості, що в селі Нідерборіч, біля Фрайберґа, оселено велику групу біженців із Відня, куди, як ми сподівались, вивезено й нашу доньку, яка, як я вже згадував, працювала у Відні. Там порадили нам заїхати до табору втікачів біля Авсіґа. Ми зробили великий гак, кілометрів на 50, і 7 травня прибули до Авсіґа. Тут також ми не дізнались нічого певного, крім поради — шукати евакуйованих із Відня біля Мюнхена та Зальцбурґа. Купивши ковбаси, хліба, цукру та масла на наші картки, одержані в Фрайберґу, ми пішли на двірець, щоб спробувати виїхати потягом на південний захід. Організація німецького Червоного Хреста, яку нам удалось переконати, що ми таки справді шукаємо нашу доньку, дала нам дозвіл на проїзд залізницею. Але на двірці ми довідались, що Німеччина капітулювала і що завтра, 8 травня, бойові дії припиняться.[189] Цього треба було вже давно сподіватись, але якось не вірили, що це вже кінець, тим більше, що гуркіт артилерії і повітряних бомбардувань був особливо великий. Просидівши ніч на двірці і переконавшись, що потягів уже не буде, ми рушили пішки через це жахливо зруйноване місто. Пройшовши кілометрів вісім, ми сіли при дорозі поснідати. Біля нас спинилась якась чешка і розказала, що в Авсіґу на двірці — червоноармійці, що вони відбирають у людей все — годинники, куфри, їжу. Забувши про снідання, ми подались далі. В найближчому селі Костендорф бюрґемайстер напрямив нас до сільського готелю, де ми й розташувались ночувати.

Совєтська армія, яка за умовами перемир'я мала зайняти цю місцевість, появилась у нас 9 травня перед полуднем. По вулиці загрюкотіли танки, на них повно червоноармійців, між якими подекуди можна бачити військовополонених у сірих шинелях та у відомих смугастих халатах концентрачників. Чехи, яких у цій місцевості було багато, надриваючись, вітали визволителів, осипаючи їх квітами й сигаретами. Червоноармійці в свою чергу осипали цих експансивних панночок та пань відомою добірною московською лайкою, модернізованою на совєтський лад, з багатоповерховою барвистою надбудовою.

Спаливши всі наші документи до дипломів та метрик включно, виправивши дещо в наших «арбайтскартах»[190] (ніде гріха таїти), на другий день ми вирушили далі на Захід — до зони, зайнятої арміями американців, де ми сподівалися знайти захист.

Свої справжні прізвища ми перебрали лише пізніше, уже в Німеччині, потрапивши під опіку УНРРА.[191]

Вісім днів, вісім довгих, страшних днів і вісім ночей ми йшли по місцевостях, зайнятих большевиками, йшли, як по розпеченому залізу. Багато було пригод, зустрічів зі «своїми»; кілька разів нас зупиняли, двічі було нас затримано. Раз нас пограбували чеські «бойовнікі», чи поліція з червоними зірками на кашкетах. Урятував нас і примусив чехів повернути пограбоване… сержант червоної армії — сибіряк. Взагалі мушу сказати, що за ці вісім днів ми багато разів зустрічали сердечне, тепле ставлення до себе червоноармійців різних національностей Союзу, а часом навіть і співчутливі поради. Так, здається, біля Лібшіца, недалеко від міста Білін, нас нагнав червоноармієць із Поволжя. Розговорились. Ми й йому повторили наше оповідання про те, що ми розшукуємо нашу доньку. Хитро посміхаючись, він порадив нам поспішати, якщо ми справді хочемо дістатись до нашої доньки, бо за день–два сюди наїдуть НКВД–исти та політвідділи армії, — «тогда уже вам не поможет ничто…». Всунувши нам у руки на прощання величезний кусень сала: «Берите, не церемоньтесь, вы голодны, а у немцев сала хватит…», — він сів на ровера й поїхав далі.

Ми не єдині з «переміщених», які побували в руках червоних у 1945 році. Я зустрічав немало людей, які по тижню, а то й більше перебували в совєтській зоні. Багато чув я оповідань про страхітливі пригоди цих людей. Багато з них побувало в совєтських репатріяційних таборах, хоч і небагатьом пощастила доля вибратись до західніх зон альянтів. Поруч із страхіттям не бракувало й комічних пригод. Ось одна з таких. Лікарка К…, разом зі своїм чоловіком, потрапила до совєтського табору для репатріянтів у Відні. Після карколомних пригод їм пощастило втекти, але треба було ще пройти величезний шлях аж до Баварії — до американців. Таких, як подружжя К…, посувалось на Захід тисячі. Одного дня, розповідала пані К…, поруч із ними йшов наш–таки полтавець, десь із Грунь. Чоловік цей за свого життя дещо бачив: побував на засланні десь біля Алма–Ати — втік, ще раз був засланий на славнозвісний «Біломорканал»[192] — і звідти втік і, зрештою, пробрався до Европи в своєму, не зіпсованому ще Европою, вигляді: у фетровому брилі, здається, ще часів царя Миколи II,[193] в широких штанях, із саквами з полтавського мережаного рядна за плечима та зі звислими запорозькими вусами. Одним словом — із тих типових українців, про яких тут кажуть: «ярко виражений остовец», якого за сім кілометрів видно, що він коли не з Грунь, то вже, певно, з Барипшоля або з Воронькова. Так ото ідуть вони поруч із цим дядьком. При зустрічах із «своїми», починають голосно розмовляти німецькою мовою; полтавець тоді насуплюється і йде мовчки — він не знав німецької мови. З–за ріжка десь виходить група червоноармійців. Франтуватий сержант, глянувши на дядька, питає його: — «Хто? Куди?». Але полтавець наш і тут не втратив своєї епічної розважности і, не спиняючись, процідив крізь зуби на жахливому українсько–німецькому жарґоні, що утворився за роки війни: «никс хварштейн», яке мало, за його думкою, визначати: «Я не розумію». Сержант іще раз здивовано поглянув на дядька: — «Ишь, проклятий немчура — совсем будто наш…» і, гукнувши грізно: «Ну, вались, куда идешь!», — пішов собі далі.

В місті Білін (Судети) нам сказали, що вийти з міста можна лише з довідкою, яку треба одержати в міській ратуші. При чому нас заспокоїли, що це легко дістати, бо видають ці довідки російські офіцери. Довго я вагався, але вкінці наважився. Було це опівдні. Совєтських офіцерів в ратуші не було; мене оточив гурток дівчаток–чешок, які все допитувались, чи я, часом, не «білоґвардійський офіцер». Мої запевнення, що вони помиляються, помітно розчарували їх. Але за кілька хвилин вони гуртом знову прибігли і принесли мені довідку чи перепустку до Карлсбада, «щоб забрати свою доньку». Таємничо–співчутливо посміхаючись, вони сказали, що зараз прийде «русский» офіцер і радили поспішати. Я подякував і вмить зник. Тепер, маючи, крім сфальшованої «арбайтскарти», справжній документ — перепустку чеської влади, ми почували себе безмірно краще.