Розділ III. «Зрада Батьківщині»

Дух війська є той множник на масу, що дає силу…»[89]

І ось цього могутнього множника — «духу» — не було в совєтських арміях у 1941 році — в другу «Великую Отечественную Войну». Не було того бажання битись, без якого багатомільйонові армії не були військом, а лише натовпом людей, кожний із яких думав тільки про те, щоб не офірувати свого життя за мачуху — сталінську «родину».

Цей «дух» — бажання битись із ворогом, з'явився лише в 1942 році[90] й викликало цей дух не бажання обороняти колгоспи та сталінський режим, а викликали його гітлерівські сатрапи своєю нерозумною політикою на «визволених» землях, своєю жорстокістю, нелюдською поведінкою з полоненими.

Ще в першій половині липня, коли бої відбувались десь далеко на заході від Наддніпрянщини, на дорогах з'явилось багато червоноармійців, які «відступали» в персональному, так би мовити, порядку.

«Нашу дивізію розбито вщент. Оце йдемо аж з–під Львова», — звичайно відповідали вони.

Чи було розбито їхні дивізії, я не знаю, але такого роду дезертирів було багато. Скільки їх отак «відступало», важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них «осідало» по селах — користуючись гостинністю населення, — по численних гаях та наддніпрянських кручах. Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти. Часто можна було чути:

— Чи не знайдеться у вас, тітко, старого піджака або шапки?

Давали люди, що мали: хліб, огірки, яйця, а то й якесь «цивільне» дрантя. Немало таких бідолах перебувало й у нашій хаті. Багато тут розповідають про «германа», про його «незчисленну силу». Тут ще раз мені довелося чути оповідання про те, як ставилось населення «визволених» Західньо–Українських Земель до червоної армії. Всюди по Волині та Галичині відступаючі совєтські частини проводжали пострілами. Стріляли звідусіль — з вікон, з дахів, з численних перелісків.[91]

— Наша чота йшла до штабу полку, — казав мені якийсь сибіряк, — було це на південь від Костополя (на Волині). Дорога — полем. Несподівано з правого боку в чистому полі нас обстріляли. Десь у житах залягли, видно, їхні «січові стрільці».

В одному селі біля Львова в клуні заночувало авто з групою НКВД–истів — їх зарізано. Авта, що вивозили родини совєтських старшин та урядовців, рідко уникали обстрілу.

Але повертаюсь до нашого льоху й продовжую за порядком.

В тому льоху ми провели першу ніч без наших «захисників». Жахлива це була ніч — вогонь важких гармат не припинявся до ранку. В годині дев'ятій вранці почали большевики обстрілювати запальними набоями всю ту частину села, що тягнеться краєм гір понад Дніпром. Горіло до 30–50 дворів.

До німецького командного пункту біля самих прибережних круч, поблизу від нашого льоху, збіглось зо три десятки жінок і просили захистити їх від совєтської артилерії. Вони зчинили неймовірний галас:

— Куди ви дивитесь? Нас палять!

— Чого ви не пішлете свої «аероплани», щоб побити ту сволоту?

— Вони тоді не давали нам жити і тепер домучують нас!

— Чого ви не стріляєте на ту погань — вони палять наші хати, убивають наших дітей!!!

Грубезний дородний німець, що добре розмовляв польською і трохи українською мовою, заспокоює бабів. І справді — за кілька хвилин загуркотіла німецька артилерія так, як то мені доводилось спостерігати тільки в німців. Після двох–трьох пристрілочних пострілів певний сектор буквально заливається вогнем. Тоді інший сектор і т. д.

Про цей дрібненький епізод я згадав тому, що, здається, за день чи два мені довелось чути, як про це оповідала Київська радіовисильня. Між іншим, під час мого вимушеного сидіння в селі без радіоприймача і газет, я, за допомогою одного з місцевих учителів, збудував собі примітивного кишенькового детекторного радіоприймача, який давав можливість слухати Київ.

Отож за кілька днів після приходу німців, уже живучи в нашій кручі, почув я з Києва радіовисилання, де розповідалось про нашу місцевість, а саме — що німці оволоділи селом Стайки і що там лютує тепер «рознузданий фашистський терор»,[92] багато людей розстріляно. Два дні тому — говорилось далі в тому повідомленні — німці зігнали до берега Дніпра сотні жінок і там насилували їх. Крик жінок було чути з лівого берега Дніпра. Це повідомлення дуже здивувало нас, бо в селі було зовсім спокійно: ні грабунків, ні якихось насильств не було. Навіть заложників, яких було взято в день вступу німців до села, здається, чоловік 30, за кілька днів випустили.