Розділ III. «Зрада Батьківщині»

Для прикладу наведу ще одне досить характерне для настроїв, що панували в червоній армії, документальне свідчення лейтенанта інтендантської служби II розряду, помічника начпрода цієї ж дивізії — Жарого Петра. Це свідчення одночасно ілюструє нестриману сваволю розгнузданих гура–патріотів в їх ставленні до місцевого населення.

«На початку серпня 1942 р. частини 197–ї піхотної дивізії, — розповідав він, — зайняли хутір Красний Басковського району. Власне, цей хутір покинули самі німці. Я одержав завдання штабу дивізії: взяти 6 чоловіків з так званої «трофейної команди», що складалася з всіляких калік, і реквірувати в хуторі всю худобу і продукти. В хуторі вже «хазяйнувало» невелике з'єднання одного з полків дивізії. Я з шістьма червоноармійцями–трофейниками, в супроводі політрука полку, приставленого до мене, очевидно, для догляду, направився в частину хутора під горбом, ближче до берега Дону. Коли ми ввійшли між хати, побачили групу червоноармійців, попереду із автоматом у руках ішов сержант із молодецьки закинутою назад шапкою–пілоткою. Ми йшли на яких десять кроків позаду цієї групи. Несподівано з бокової вулички, що вела до берега Дону, вибіг, підскакуючи на одній нозі, місцевий хлопчик 4–5 років. Сержант вмить дав «очередь» з автомата і цей хлопчисько, перерізаний кулями, упав. За якусь мить із–за того ж ріжка вийшла жінка з двома відрами на коромислі. Звуки пострілів вона, очевидно, чула щодня і вони її не стривожили. Вона завернула туди ж, куди біг хлопчик, — назустріч червоноармійцям (хлопчик був її синок, що бігав із нею до річки по воду). Вона дивилась на червоноармійців, не помічаючи, що її дитина лежить у крові. Коли погляд її упав на закривавлену дитину, вона крикнула; в цю мить сержант знову «дав очередь» і жінка упала, також перерізана кулями. В кілька скоків я підбіг до сержанта і, вихопивши пістоля, крикнув до нього: «Що ти, негіднику, зробив?» В цей час із сусідньої хати вискочив старший політрук батальйону 828–го полку (прізвище його забув) і, вихоплюючи на ходу пістоля, крикнув до мене: «Ти кого зачіпаєш, мерзотнику?… Уб'ю!…» І скермував пістоля мені в голову! На щастя, мій політрук встиг ухопити його руку і куля пройшла над головою, пробивши мою пілотку. Цей зухвалий політрук довго змагався, все хотів застрелити мене — теж офіцера — за те, що я насмілився перешкоджати нищити ворогів. На мої завваження, що цей сержант убив чотирирічну дитину і його ні в чому неповинну матір, політрук кричав: «Сержант діяв, як вірний син «родіни». Він — комсомолець, а не якась безпартійна сволоч. Тільки вчора його нагородили відзнакою «За храбрость». Всі, хто побував у ворога, — і люди, і собаки, і коти… — всі фашисти і зрадники, смерть всім «ізменнікам!» — гістерично кричав він.

За два дні німці вибили наших із хутора Красний, а ще за тиждень наші знову взяли цей хутір. Одному з сержантів 828–го піхотного стрілецького полку наказали зайняти групу хат, що стояли за півкілометра від хутора. Німців уже не було, отже, сержант без пострілу зайняв ці хати. Призлизно за 600–700 метрів від цих крайніх хат була дорога, по якій безпереривно низкою тягнулись німецькі танки й авта в напрямку на Сталінград. Німці рухались по шосе, не звертаючи уваги на те, що робиться в хуторі. Очевидно, вони знали, що на цьому відтинку мостів не було, отже, ні танки, ні артилерія не могли бути перевезені. Сержант, як кажуть, зайняв оборону: розташував людей, два кулемети й також сидів тихо, не робив жадних спроб турбувати ворога.

За півгодини до позиції, зайнятої сержантом, підійшли з хутора старший політрук батальйону (той самий, що хотів мене застрелити) разом із командиром батальйону. Вони стали десять–п'ятнадцять кроків від окопу, біля крайньої хати, щоб не бути поміченими ворогом, і в біноклі спостерігали за рухом на дорозі. Сержант вихопив ручну ґранату і кинув на них. За кілька секунд обох їх рознесло на шматки. Сержант з дванадцятьма червоноармійцями, не кваплячись, пішли до дороги і віддались у полон німцям. Коли за півгодини прийшли з хутора, то знайшли лише трупи команданта та політрука.

Випадків такого ставлення до своїх командирів було дуже багато. Наприклад, у Вешенському районі, біля хутора Горохове, на початку серпня 1942 р. начальник штабу 828–го піхотного полку Вишневецький повертався з командного пункту до штабу полку. Віддаль — коло двох кілометрів, в тому числі коло 400–500 метрів ліском. До штабу полку примчав кінь, на ньому, якось зачепившись ногами за стремено й рукою за уздечку, лежав начальник штабу полку Вишневецький із розпоротим животом, в грудях стирчав кинджал. Цей начальник штабу, колишній чекіст, був винятково жорстока людина, нестриманий садист, який не одному червоноармійцеві прострілив голову за якісь дрібниці, за «провини», які існували тільки в хворобливій уяві того «начштабу».

Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що «…на першому етапі війни населення «охоче» зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…»[101]

Там же автор, між іншим, каже, що совєтське командування «здавало» в полон неозброєних червоноармійців. Робилося це, мовляв, для того, щоб здезорієнтувати ворога, щоб викликати в нього враження, ніби совєтські армії розбито, ніби вони не мають озброєння і щоб у такий спосіб заманити ворога вглиб Совєтського Союзу.[102]

Тепер ще мало є матеріялів про фактичний перебіг подій під час східнього походу Гітлера. З того боку «залізної заслони», чули ми тільки хвалебні гімни «неперевершеному стратегові» та всіляким, із пальця виссаним, колгоспникам і колгоспницям — ватажкам «партизанських загонів». На Заході, по цей бік «заслони», оскільки мені відомо, про це написано чомусь дуже небагато. Отже, важко сказати, як часто практикувалась така «плянова здача» в полон неозброєних червоноармійців. Можливо, звичайно, що плян заманити ворога вглиб країни й був, але коли це справді так, то плян цей був, безперечно, вимушений обставинами. Теорію «заманити» ворога до серця країни, віддавши йому найродючіші землі з 80.000.000 населення, — цю брехливу аналогію з уславленим полководцем таки справді «отечественной войны 1812 года»[103] Кутузовим утворено пізніше, щоб виправдати себе або, вірніше, приховати нечуваний розгром совєтських армій. Утворено її після того, як відома совєтська формула «бить врага на єго территории» закінчилась крахом. Цілком можливо, що були випадки «здачі» в полон неозброєних червоноармійців, але це, очевидно, не масові, а окремі випадки. Не совєтське командування «здало» в полон «пляновим» порядком п'ять–шість мільйонів червоноармійців, але вони, здебільшого самі, здалися в полон, часто–густо розчищаючи зброєю собі дорогу до ворога. Обставини київської операції беззаперечно стверджують, що називати «пляновою» здачу в полон київської групи військ (700.000), яка складалася з кількох добре озброєних, з величезними запасами військового спорядження армій, ніяк не можна. Адже тепер відомо про те, які порівняно, незначні німецькі заслони загороджували київській групі військ дорогу на схід, до «рідного Сталіна». Цілком очевидно, що за наявности найменшого бажання битися з ворогом та елементарної дисципліни, київські армії мали б повну можливість пробити ці мізерні німецькі заслони. Але… потрібної дисципліни, а головне — бажання битись, не було, не було такого потрібного в бою «множника», що про нього казав Л. Толстой.

Так само навряд чи можна застосувати теорію «плянової» здачі до полону кількох мільйонів червоноармійців під час відомих — Смоленської, Білостоцької, Мінської, Уманської й багатьох інших — операцій 1941 р.

Ось іще одно свідчення про «зраду батьківщини» — це добровільне визнання одного з визначних діячів сталінської диктатури, який недавно втік із совєтської армії й тепер «кається» в своїх гріхах:

«Действительность первых же дней (війни) опрокинула все наши надежды. Мы увидели, во–первых, что страна была совершенно не готова к войне, что все хвалебные слова о красной армии сказались дутыми, что мы не бнли готовы к ней ни материально, ни психологически. Но самое ужасное бьіло то, что мы ясно увидели, что ВСЯ РОССИЯ ЖДЕТ НЕМЦЕВ, КАК ИЗБАВИТЕЛЕЙ».

А далі цей сталінський сановник каже, що найжахливіше було навіть не те, а:

«…оказалось, что не только рядовые бойцы и офицеры шли с охотой в плен, оказалось, что по этому пути быстро последовали заслуженные коммунисты…»[104].[105]

В 1942–43 роках в Україні та й тут, уже на еміґрації, мені доводилось багато разів бути свідком, а часто–густо й співучасником дискусій на ці питання. Передавати всі ці дискусії було б досить важко та й загайно, тим більше, що всі висловлювані погляди зводились майже завжди до кількох основних положень. Отже, наведу тут лише одну з таких дискусій, що відбувалась у Києві восени 1942 р.

Якось зібралось у мене кілька приятелів та колишніх співробітників — товаришів по роботі. Як завжди, мова йшла про перебіг та перспективи війни. Далі перейшли до питання відносин між населенням та «визволителями», які (відносини) в тому часі вже помітно погіршали, а далі — і на ту саму «измену родине».

— То факт, — говорив пан Д., який весь час боїв за оволодіння Правобережжям перебував на Черкащині, — що десятки, сотні тисяч людей, звичайних у житті хороших людей, відданих синів своєї Батьківщини, добрих батьків своїх дітей, милих, ніжно люблячих синів, дезертували при першій–ліпшій нагоді, не хотіли йти до армії захищати свою Батьківщину від ворога, що грізно насувався; себто, називаючи речі їхніми іменами, не хотіли виконати свого найсвятішого обов'язку перед Батьківщиною. Це факт, що молоді студенти вищих та середніх шкіл, що їх багатотисячними транспортами виряджали пішки на схід, в переважній своїй частині розбігались впродовж першого тижня й переховувались по всіх усюдах до приходу німців, і це можна було спостерігати не у вас лише, в Києві, а й у багатьох інших містах: Дніпропетровську, Одесі й ін. Сотні цих молодиків ви зустрічаєте на вулицях Києва щоденно — це ж саме вони складають кадри студентів Медичного Інституту та інших учбових закладів. Це факт, що сотні тисяч червоноармійців добровільно, а часто й зі зброєю в руках, переступаючи через трупи забитих ними комісарів, здавалися в полон ворогові. Правда також, що серед совєтських офіцерів було немало справді чесних, справді відданих Батьківщині, не «Родінє» сталінській, а саме своїй Батьківщині. Багато з них, бачачи те, що діялось, і не маючи сили, подібно до рядових бійців, іти до полону добровільно, прострілювали собі череп…

— Все це — правда. Це ж саме ми спостерігали в Києві. Про такі ж явища розповідають і чернігівці й дніпропетровці, — додав інженер В. — Немає, мабуть, більш жахливого злочину, як зрада Батьківщини, — це правда. Але саме тому не треба поспішати з присудом, а раніше треба спробувати зрозуміти природу того явища. Чим викликано цю масову «зраду», що спонукало людей до того: нечуване падіння моралі — до втрати людського образу, — чи безмежний одчай перед неможливістю скинути ненависний сталінський режим.

Коли придивитись ближче, ця «зрада» виглядає досить своєрідно. Ніхто, власне, німців не хотів і великого добра від них не ждав. Але ще дужче не хотіли збереження совєтського режиму — народи не хотіли воювати, не хотіли віддавати життя за збереження «совєтської родіни», за збереження колгоспного устрою.

Бойовий клич — «За Родіну, за Сталіна» — не міг запалити маси, не міг підняти їх на бій із ворогом. Слово «Батьківщина» для українського народу є таке ж святе слово, як і для інших народів, але тут це слово не було однозначне з словом «родіна», а втім, воно вульґаризувалось поставленим поруч ненависним ім'ям Сталіна. Ім'ям, укритим згустками крови закатованих ним батьків, синів, братів та інших близьких, ім'ям Сталіна, що стало синонімом голоду, знущань, кривавих пазурів НКВД і всього того страхітливого, що визначає поняття «совєтська влада».

Люди, червоноармійці, піддавались, власне, не німецьким генералам, люди тяглись до тої сили, яка оголосила смертельну війну большевизмові. Це було, так би мовити, по дорозі, цілі тут сходились: ненависний ворог був той самий. І тому йшли, стиснувши зуби, але йшли, бо другої сили, на допомогу якої можна було б розраховувати, поблизу не було. Люди так само пішли б до турків, якби вони йшли проти тих ненависних кремлівських узурпаторів. Люди пішли б — ні, не пішли б, а швидше полетіли б на крилах, — до американців, англійців, якби вони, а не хто інший, ішли війною проти сталінської тиранії. Людям до смерти остогидло «построение социализма» і вони не бачили іншого способу позбутись отого соціялізму.