Розділ III. «Зрада Батьківщині»

— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів.

Наведу ще кілька свідчень, що їх мені довелося чути пізніше від живих учасників боїв у 1942–му році.

Лейтенант червоної армії, Кивко Петро Григорович, розповідав мені про факти, що він їх спостерігав та співучасником яких сам був під час перебування на фронті.

Ось його оповідання:

«8 липня 1942 року нашу 197–му піхотну дивізію, що складалася з трьох піхотних стрілецьких полків (823, 828 і 862) та приданого до дивізії 264–го артилерійського полку, передано з 5–ї резервної армії, що містилась у районі хутора Попова, до складу 63–ї армії. Дивізія зайняла оборонні позиції по лінії Усть–Хоперськ–Безрибний–Баски–Вешенська та ще далі від Вешенської на 10–15 кілометрів [назви станиць уже забув]. Позиції було розташовано по височині, два–три кілометри від берега Дону. Це були саме дні великого німецького наступу, що закінчився проривом (8–9 липня біля Воронежа) на Дон. 9 липня з'єднання німецької авіяції зруйнувало міст через Дон біля станиці Вешенської. Того ж дня почали прибувати до мосту авта розбитих совєтських армій. На кожному з цих авт було по 3–4 чоловіка комісарів, політруків та командирів–офіцерів і майже на кожному авті — одна–дві «бойові співробітниці», щось середнє між повією і секретаркою. Червоноармійців майже не було. Більшість авт були навантажені різними вибуховими матеріялами та боєприпасами, а також, звичайно, ящиком–двома горілки: більшість цих комісарів весь час були п'яні.

До півночі, поки полагодили моста, таких авт зібралося коло 500. Перед ранком авта почали переїжджати через міст. Зчинилось неймовірне безладдя — кожен хотів переїхати попереду інших; кожен із тих начальників, розмахуючи пістолем, кричав, що саме він, а не хто інший, мусить їхати першим. Всі загрожували один одному, всі лаялись найдобірнішою «совєтською» лайкою. Завдяки такій «блискучій організації» до семи годин ранку переїхало через міст ледве 100–150 авт. Точно в сьомій год. ранку з'явилось, очевидно, це саме з'єднання авіяції і влучно скиненою бомбою знову розбило міст. На авта, що тут же стояли купою, бомб не скинуло. Отже, 300–400 авт продовжували чекати, поки міст буде зремонтовано.

10 липня кількість авт збільшилась до тисячі. Пізньої ночі міст було поновлено, але через згадане безладдя (коменданта мосту не було, розпоряджався, хто тільки міг тримати в руках пістоля чи автомата) переїхало Дон коло 500 авт. В сьомій ранку німецькі літаки знову зруйнували міст і знову на авта не скинули бомб. Так тяглося до 13 липня. За цей час біля мосту в цих безнастанних сварках командирів за право першими переїхати за Дон було вбито одного полковника, якого застрілив якийсь майор, двох політруків та ще одного майора. 13 липня в сьомій годині ранку знову з'явилися німецькі літаки і ще раз зруйнували міст. Але на цей раз літаки, замість повертатися до своїх баз, зробили ще одно коло і скинули кілька бомб на авта. Складалось враження, що німецькі літаки в попередніх налетах умисне не скидали бомб на авта, чекаючи, поки їх збереться багато. Наслідки були жахливі: більшість автомашин, як я вже казав, були навантажені боєприпасами. Дві тисячі авт та 28 так званих «Катюш», а також дві 152–міліметрові гармати зі спеціяльними тракторами згоріли разом із людьми, що були там. Вибухи були жахливі і не припинялись днів два по тому. Станицю Вешенську зруйновано — згоріло до 60 відсотків будинків.

19 липня до хутора Баски, де позиції займав 3–й батальйон 828–го піхотного полку, по обіді наблизились 7 німецьких танкеток та панцирників. Піхотні окопи на цій ділянці були розташовані 40–50 метрів один від одного. В кожному окопі було установлено по дві протитанкові рушниці та містилось по 14 бійців. Політрук 3–го батальйону, Кравченко, вискочив із окопу, щоб кинути ґранату на найближчий панцирник, але впав від влучного пострілу німецького офіцера, що також вискочив із машини. Німецький офіцер пішов до окопів, вигукуючи:

«Гальт, веґ!». Це саме робилось і біля суміжного окопу. Червоноармійці, що були в окопах, не стріляли й охоче віддали зброю. Німці поперебивали ложі рушниць, а людям звеліли сідати зверху на панцирники. Скільки було видно по фронту, люди, вискакуючи з окопів, бігли до себе в тил — до Дону. Три німецькі танкетки відділились і помчали за цим натовпом, стріляючи з кулеметів. Коли панцирники з червоноармійцями, що здалися в полон, рушили — від одного з суміжних окопів з'явилась фігура червоноармійця. Він, зваливши собі на плечі протитанкову рушницю, поспішав до німецьких панцирників з очевидним наміром також здатися, в полон. Панцирники, не помічаючи цього «ентузіяста», оборонця соціялістичної батьківщини, стали віддалятись. Червоноармієць пробіг ще якийсь час, але зовсім відстав і безпорадно спинився. Хтось із партійців бачив цей учинок. Вранці другого дня цього червоноармійця схопили і розстріляли перед фронтом за зраду батьківщини. Весь другий день продовжувались розшуки червоноармійців 828–го полку, що розбіглись по всіх усюдах.

21 липня, коло четвертої години по обіді, перед фронтом дивізії з'явилось коло 50 ворожих панцирників. Вони спинились 150–200 метрів від окопів і з–за кожного з них з'явились по десятку автоматників–італійців, що на весь зріст розгорнутим строєм рушили до окопів. З окопів відповідали безладним вогнем. Бій затягнувся. Ще кілька разів панцирники підвозили вояків. Кінець–кінців за дві години позиції дивізії опинилися у ворожих руках. Нашу дивізію відкинуто за Дін.

Другого дня наказом по полку було оголошено втрати: убитих 400, поранених 60(?), пропалих безвісти — 640. Кількість убитих якось не відповідала кількості поранених: скоріше мало б бути навпаки. В цьому ж наказі говорилося, що ворог втратив убитими 760 чоловік. Звідки було взято всі ті цифри — не знаю. Мій земляк–санітар, якого другого дня виряджено на правий берег шукати своїх поранених, розказував мені, що вони не бачили жадного ворожого трупа (очевидно, їх було прибрано); трупів червоноармійців було небагато, але їх невільно було прибирати.

23 липня ворог закріпився на правому березі Дону. «Начальник продовольственной части» (начпрод) дивізії, лейтенант інтендантської служби 1–го розряду, Михайлець, показував мені наказ по дивізії — цим наказом установлювалось, що з загального складу дивізії в 12.800 чоловік 23 липня залишилось на харчуванні 6.750. Отже, особовий склад дивізії зменшився на 6.000 людей. Кількість убитих та поранених, за максимальними обчисленнями, могла бути не більша як 700–800 людей. Решта перейшла до ворога. Про це знали всі, хоч одверто й не говорили.

На вимогу штабу нашої дивізії, з 5–ї резервової армії було надіслано поповнення: спочатку 3.700 чоловік, а далі ще 4.500. Ті поповнення, що їх прозвали «ряба дивізія»,[98] складалися з людей, що не мали жадної військової виучки. Одягнені вони були в жахливе лахміття — у відомих сибірських ушанках, солом'яних капелюхах, в постолах, в тяжких зимових валянках, а то й просто босі. Як довідались ми потім, до 5–ї резервової дивізії їх привезли десь із Сибіру — це були переважно українці та кубанці–засланці з різних концентраційних таборів так званого «Сєвлага».[99] Десь у квітні–травні, як оповідали вояки «рябої дивізії», їм було запропоновано «іскупіть свою вину перед родіной». Хто піде на фронт — тому обіцяли по війні простити всі «провини». Правда, брали не всіх: найбільш тяжких «ворогів» та, зокрема, засланців–інтеліґентів не брали до війська.

Не дивлячись на те, що від ворога тепер відділяв нас Дон — правда, прибережні хутори по кілька разів переходили з рук до рук, — перехід до ворога не припинявся. Від того ж Начпрода дивізії я знав, що в серпні, наприклад, кількість людей у дивізії щоденно зменшувалась на 200–300 чоловік, хоч втрат убитими й пораненими було дуже мало. Біля човнів, що були приховані в кущах, ставилась варта, проте часто–густо люди зникали разом із вартовими, хоч до варти й призначались люди більш–менш певні. Такий човен іноді перевозив за ніч через Дін — до ворога — кілька партій червоноармійців і ранком стояв на своєму місці, щоб послужити людям наступної ночі.

Виключної уваги заслуговує випадок, який стався в останніх днях липня. Це — один із яскравих прикладів сталінської «заботи о человєке» та «чулого» ставлення до червоного бійця, захисника «соціялістичної батьківщини». 27 липня командування вирішило атакувати шлях, по якому рухались німецькі транспорти в напрямку Сталінграда. Біля станції Вешенської було переправлено через Дін батальйон піхоти, здається, 823–го полку, який і повів наступ на цю дорогу. Наступ був невдалий. Німці кинули десять танків, що впродовж півгодини майже знищили цей батальйон. Після бою німецькі танки відійшли на лінію дороги на Сталінград. На ранок повернулось десь коло 150 бійців, решта — більш ніж 700 бійців — не повернулись. Це нікого не схвилювало — де вони, що з ними сталось, — ніхто не поцікавився довідатись. Ні спроб розшукати їх, ні спроб підібрати ранених не було зроблено. Про них просто забули. 29 липня мене з групою бійців та політруком вирядили розвідати, чи є в ближчому хуторі ворог. Переправившись через річку, ми залишили бійців на березі і вдвох із політруком рушили в напрямку до того хутора, але обхідною дорогою — поміж кущами. Недалеко від хутора ми спустились у невеличку долину, переповнену трупами червоноармійців, між якими, мабуть, двадцять відсотків були ще живі. Всюди кружляли хмари великих зелених мух. Стояв жахливий сморід. Поруч із нами молодий червоноармієць із розідраним животом, з якого звисали кишки, вкриті зеленими мухами, тихо стогнав і прохав добити його. Недалеко від нього лежав другий, середніх літ чоловік із розтрощеними ногами (очевидно, потрапив під танк) і також ворушив устами, намагаючись щось сказати. Безмежно схвильовані, ми повернулись назад і зараз же пішли до начальника штабу дивізії та розповіли про забутих бійців. Начштабу сказав, що він тепер не має часу — мусить кудись їхати, але що він увечері повернеться назад і пішле когось перевірити… І це тоді, коли ці поранені вже два дні лежали, забуті своїми командирами, без будь–якої допомоги, під пекучим липневим сонцем.

Бачачи повну безнадійність щось зробити через штаб дивізії, я пішов до командира 823–го полку і розповів йому про те, що бачив. Цей поставився більш людяно: вислав санітарну команду з 20 чоловік з наказом розшукати ще живих. Пізно ввечері команда повернулась, привізши з собою лише… 15 поранених — «декого з цілком безнадійних добили…, решта — мертві», — казали вони. Всіх тих 600—700 трупів залишили лежати без похорону, хоч були усі можливості зробити це».

Такі й подібні оповідання я чув від багатьох колишніх червоноармійців і совєтських офіцерів як ще на батьківщині, так і тут, уже на еміґрації.

Добровільний перехід червоноармійців, а іноді й офіцерів до ворога відбувався і в 1942 році, хоч і дещо в меншій мірі, ніж у році 1941–му. Для того, щоб перешкодити масовому переходові до ворога в полон, вживалося найрізноманітніших заходів.[100] До кожного підрозділу було приставлено членів партії, комсомольців та просто «сексотів», на обов'язку яких було стежити за червоноармійцями. На ключових пунктах, біля кулеметних гнізд, завжди ставили «своїх» людей, що мали стежити за тими, хто намагається перейти до ворога. При найменшій підозрі таких перебіжчиків розстрілювали.

Щоб позбавити червоноармійців можливости згуртуватись, домовитись із товаришами, їх увесь час переміщували з одного батальйону до другого, з роти до роти, з одного взводу до іншого. Коли «спостерігачі» помічали, що хтось із червоноармійців дружить або й просто в більш–менш близьких відносинах із іншим, одного з них негайно переводили десь до віддаленого батальйону. Людей безнастанно «тасували», як карти в колоді перед грою. Отже, того уславленого бойового побратимства, що було таким звичайним явищем, скажемо, в колишній царській армії під час першої світової війни, того побратимства, землячества, що так полегшувало й прикрашувало бойове життя вояка, не було зовсім. Кожний із червоноармійців завжди залишався в оточенні чужих йому людей. Лише той, кому доводилось місяці, а то й роки перебувати на війні, щодня заглядати смерті в очі, зможе зрозуміти ввесь гнітючий жах такого положення. Близькі друзі, знаючи, для чого робиться це безнастанне переміщення людей, — щоб залишитись разом часто–густо вдавали чужих до себе, а то й ворожих один одному людей.

До заходів, які мали припинити дезертирство та добровільний перехід до ворога, належать також відомі накази Сталіна про створення т. зв. «заґрадітельних отрядов» і про те, що ті, хто потрапить до полону, будуть кваліфікуватись як зрадники соціялістичної батьківщини та що за вчинки червоноармійця буде відповідати його родина. «Далі відступати нікуди, ні кроку назад!…» — каже Сталін, — коли в тебе є п'ять куль — чотири ворогові, і останню — собі». Проте на захисників соціялістичної батьківщини ці накази діяли мало. При першій–ліпшій нагоді вони тяжко мстились на сталінських комісарах та охоче переходили до ворога.