Розділ III. «Зрада Батьківщині»

Отже, тут уже справа набирає іншого забарвлення, і та «зрада батьківщини» є, власне, шуканням союзника в боротьбі проти спільного ворога.[106] Це вже не має нічого спільного зі «зрадою батьківщини», але зате має цілком виразні форми зради ворога–окупанта. А це вже справа зовсім інша. Хотів би я знати, коли це й хто називав повстання проти чужої тиранії «зрадою»?

Лікар А., нині вже покійний,[107] який завжди засуджував криваву диктатуру Кремля, додержувався того погляду, що треба було всім одностайно стати проти гітлерівської навали, а вже знищивши ворога, повернути баґнети назад — проти Кремля. Він намагався пояснити поведінку населення та червоноармійців іншим способом. Він казав:

— Усі ці страхітні явища знаходять своє пояснення в тому, що двадцятип'ятирічні експерименти большевиків над людськими душами так спотворили їх, ті душі, що витравили все, що було в них людського, святого, що люди втратили образ Божий і що це є ґрунтом, на якому стали можливі оті явища. Безнастанне руйнування «буржуазної моралі», руйнування віри в Бога, безнастанне, маніякально вперте прищіплювання матеріялістичного світосприймання, вперто–послідовне руйнування родини, зведення поняття родини до чогось набагато нижчого, ніж у тварин. Згадайте хоч би про цих «аліментщиків» за фахом, що одночасно платили аліменти на дітей, прижитих від двох–трьох, так би мовити, офіційних, законних одружень та стількох же вуличних, випадкових шлюбів без церкви, без ЗАГС'у.[108] Згадайте їхні віртуозні шугання з краю в край — від Ленінграда до Владивостока, з метою позбутись цих аліментів… Безнастанне руйнування дитячої любови до своїх батьків, щоденні нацьковування дітей на їхніх батьків, повсякденні вихвалювання «пильности» в піонерів та комсомольців, не спиняючись перед доносами на своїх батьків, ставлення пам'ятників таким Павлікам Морозовим, що у своїй «преданності» совєтській владі віддають на страту своїх батьків — «ворогів народу»… Все це уможливило й оту «зраду»…

— Я хотів би внести певну ясність у те, що сказали ви, пане А., — знов озвався інженер В., — мушу сказати, що не можу відмовити вашій концепції в деякій правдивости, але лише в деякій. Я погоджуюсь, що «експерименти», про які говорили ви, створили цілий прошарок отих «нових, сталінських людей». Але ж основну масу підсовєтських народів ці експерименти не спотворили, і вона зберегла в собі все те здорове, що визначає справжню людину. Я глибоко переконаний — та це й цілком об'єктивно доводять факти, — що в усьому тому, що сталось, винні саме оті сталінські ублюдки. Це ж ті саме «новые сталинские люди» поклали початок хаосові, що утворився з першого ж дня війни. Це ж вони в тваринному жаху вже в тиждень після початку війни почали панічно вивозити свої родини та майно на схід. Це ж з їхнього — вищих керівників — наказу на десятий день від початку війни в Києві, за п'ятьсот кілометрів від фронту, почали палити архіви — до високоцінних технічних проєктів і грошових бухгальтерських документів включно — та гарячково евакуювати партійні заклади і фабрики. Це ж із їхнього наказу на чотирнадцятий день після початку війни було закрито всі установи та підприємства, а робітників та службовців звільнено. Це ж вони почали ту, не викликану обставинами, паніку — вони своїми діями проголосили ніде не написаний, але загальновідомий клич: «спасайся…», а населення, дивлячись на все те, і собі сказало: «Ну, то й я ж не хочу офірувати за вас свого життя»…

Все сталось, як ви знаєте, з блискавичною швидкістю. Відомий клич — «бить врага на его же территории», — як виявилось, не мав під собою жадного ґрунту. Вся «потуга» совєтських армій, для озброєння й вишколення яких впродовж двадцяти років не доїдали, а то й вимирали з голоду та перенапруження народи СССР, розлетілась, як дим, при першій зустрічі з ворогом. Якось організувати чи орієнтувати громадську думку в умовах існуючого терору не було жадної можливости, та й часу не було: події налетіли, як буря… Отже, кажу ще раз, населення, спостерігаючи цей тваринний жах, цю ганебну паніку більших і малих керівників, зробило свої висновки стихійно. Ті «висновки» ви мали можливість спостерігати в 1941 р.».

З свого боку я дозволю собі лише сказати, що коли б люди, які поділяють погляд, висловлений лікарем А., були праві, коли б справді народи, які населяють СССР, було доведено тими експериментами до такого безмежного падіння, то чи можна знайти більш переконуючий арґумент для винесення присуду над системою, за якої можливий такий глибокий розклад суспільства. Та, на щастя, як нашого народу, так і всього людства, це нове «соціялістичне суспільство» існує переважно в уяві кремлівських можновладців, лише на сторінках совєтської преси та в ухвалах різних пленумів. На щастя, оті потвори, оті ублюдки московсько–большевицьких експериментів, у яких спільного з людиною є лише те, що вони, подібно до людей, ходять на двох, а не на чотирьох ногах, складають лише одиниці і у всякому випадку кількість їх не перевищує кількох відсотків від усього населення СССР.

Отже, це друге пояснення само собою повинне відпасти, як цілком безпідставне, не поважне, і залишається перше й єдиноможливе, а саме: безмірно змучені соціялістичними експериментами, в розпачі, в цілковитому відчаї, народи СССР шукали союзника бодай в образі Гітлера. А це вже не зрада, це — один із етапів боротьби, що безнастанно, ось уже тридцять років, точиться проти ненависної московської червоної тиранії. Не «втрата Божого образу», але безмежна любов до своєї сплюндрованої, закривавленої жорстоким тираном Батьківщини, до свого змученого народу привела підсовєтські народи до цієї «зради».

Тяжкі помилки зробили великі державні мужі Заходу в Тегерані, Ялті та навіть у Потсдамі.[109] Багато країн платять тепер жахливу ціну за ці помилки. Керівники західнього демократичного світу тепер уживають нелюдських зусиль, щоб паралізувати наслідки цих помилок.

Ми, колишні підсовєтські люди, віримо, що ці помилки було зроблено в ім'я захисту людства від гітлерівської тиранії, що ці помилки викликано було вірою в можливість мирного співжиття та співпраці з СССР, що його можновладці аж надривалися, щоб довести, що вони — уже не вони: відновлення церкви,[110] офіцерські чини, золоті паґони, які лише двадцять п'ять років тому вони вирізували разом із живим тілом у офіцерів царської армії, ордени імени Суворова, Кутузова, Нахімова, навіть святого Олександра Невського, навіть орден Гетьмана України Богдана Хмельницького,[111] нарешті розв'язання Комуністичного Інтернаціоналу[112] і т. д.

Ну, що ж… перехитрили!

Нарешті Гітлера повалено; капітулювала Японія; попіл спалених найближчих посібників Гітлера розвіяно на чотири вітри — прийшов «мир». Але… за два роки «мирних» відносин виявилось, що всі спроби найбільших державних мужів здійснити ту, пробачте вже, дитячу утопію — можливість співпраці з червоною Москвою, розбились. Більше того: большевики скинули нарешті машкару, відновили Комінтерн у вигляді Белградського «Комінформу»[113] та почали відкритий похід проти своїх вчорашніх західніх союзників, похід за встановлення комуністичної тиранії в усьому світі.

Нас, підсовєтських людей, обіймав жах, коли в роках 1941–45 ми читали про зворушливу єдність західніх альянтів з червоною Москвою, хоч ми вже в тому часі знали справжню ціну гітлерівських «визволителів». Ми ніяк не могли збагнути, як то такі великі мужі так безоглядно здаються на облудні запевнення кремлівського володаря. Щоправда, ми мали добрий досвід, якого бракувало цим державним мужам. Ми знали вже справжню природу сталінської «щирости», знали його «соціялістичну» практику, його «крок назад», щоб зробити потім «два кроки вперед». За цю двадцятип'ятирічну науку ми заплатили ріками крови, морем страждань.

Той, хто задумав би засуджувати підсовєтські народи за їхній «гріх», за їхню прихильність до німецьких «визволителів» на початку війни в 1941 році, хай не поспішає з винесенням суворого присуду, хай раніше подумає й добре зважить усе те, що сталось за останніх тридцять років.

Осудити легко, зрозуміти ж тяжче.

Що зробив західній світ, щоб пособити двом сотням мільйонів людей у тих тяжких роках, коли одна шоста частина світу тонула в крові своїх кращих синів, коли з–за того «Китайського муру» чи «залізної заслони», як кажуть тепер, линули зойки мільйонів борців за волю людства, що конали в хижих пазурях червоного Кремля? Гірку правду неприємно слухати, але світ мусить почути цю правду.

Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!…