Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»

Коли ми виходили з нашого льоху — лише зрідка стріляла з–за Дніпра большевицька артилерія. Поки ми дійшли додому, стрілянина помітно збільшилась, і дружина все наполягала, щоб вернутись до льоху. Ледве ми відімкнули хату, як почалась неймовірна стрілянина, на цей раз від німців. У нас у городі й садку розірвалось два стрільна. Навіть не замкнувши хати, ми поховались у наш бункер, або, як у нас називали, «окіп».

Три години не вщухала стрілянина. Центральну частину села, де містився штаб, а також піхотні окопи за селом і переправу через Дніпро буквально засипано мінами. Одна з мін потрапила в наш «дачний» будинок і дуже пошкодила його. Друга розірвалась на півтора метра перед нашим бункром і заповнила його газом і пилом. Нарешті, гарматна й мінометна стрілянина стала стихати, але натомість почулась зовсім недалеко тріскотня автоматів. Виглянувши з окопу, ми побачили, що всюди рухаються німці з автоматами.

Страх за доньку, яка залишилась там, над Дніпром у льоху, зріс до крайньої міри. До цього часу ми не дуже турбувались за неї, бо вона була в доброму сховищі й під добрим доглядом. Але тут згадались оповідання про жахливу поведінку німців з населенням та звірства СС–ів.[80] Іти зараз через усе село, коли йде ще «очистка» села від червоноармійців, та ще чоловікові, одягнутому не по–селянському, як я, було неможливо. Але ж там, біля Дніпра, донька.

Мою стареньку ніяк не можна назвати відважною, сміливою жінкою, та тривога за долю дитини була більше від страхіття бою. Не вагаючись, вона вирішила йти через усе село до нашого льоху. Не дивлячись на те, що большевицька артилерія почала особливо інтенсивний обстріл центру села, дружина, захопивши з собою дівчатко років десяти, що також було з того наддніпрянського району і ввесь час плакало: «до ма–а–а–те–рі», пішла до доньки.

Я залишився з гуртом людей у нашому окопі. За десять хвилин до окопу підійшли два німецькі вояки уже без касок і карабінів, але з пістолями й ґранатами, у розіпнятих блюзах — було досить жарко. Звеліли нам вийти. Мені, як не схожому на інших селян ні по вигляду, ні по одягу, наказали йти за ними. Зі мною було ще двоє: один сусідський хлопчина, «дезертир», якого знайшли десь у льоху, та ще один, літній чоловік із другого краю села, якого впіймано десь на городах.

Привели нас до сільської їдальні. Тут були два німецькі офіцери: один старший чоловік, другий — юнак та з десять вояків. Командир сидів босий і мив у холодній воді ноги. Решта — хто вмивався, хто чистив зуби. Стали питати. Розказав, хто я, звідки, чого саме тут, де мій дім і де родина. Задовольнились, відпустили. Коли я виходив, мене дігнав молодий офіцер і запитав, чи немає в мене цукру. Я сказав, що цукор є, але там — біля Дніпра, де моя родина. Мені дали провожатого й просили передати цукру. Коли я йшов селом, то, якщо не рахувати неймовірного грюкоту большевицької артилерії, в селі все було вже спокійно — німецькі вояки біля хат умивались, чистились.

Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з Задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: «Ein Mann kommt zu seiner Familie» (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу.