Десь на початку серпня, точно не пригадаю, я з своєю донькою пішов до школи, що була поблизу від нашого будинку. Тільки–но вступили ми до шкільного двору, як почувся гуркіт моторів; оглянувшись, ми побачили п'ять німецьких мотоциклістів. Це сталося так раптово, що ми не змогли якось реаґувати. Німецька розвідка, промчавши мимо нас, спинилась метрів за сто. Один із мотоциклістів поїхав далі в напрямку Дніпра, решта залишилась на місці. Тим часом у школі діялось щось жахливе. Весь той «караул» (варта) і спостерігач, який, очевидно, помітив німецьку розвідку раніше ніж ми, поскидавши свої матроські «безкозирки» та блюзи, докидавши карабіни, побігли через задні двері в соняшники та коноплі найближчих городів. Один із них, як мені потім оповідали вчителі, забрався в пивницю й сховався у стару бочку з–під капусти. Зрозумівши, що «бою» не буде, ми зайшли до квартири одного з учителів у бельетажі і скупчились біля вікон. За п'ять хвилин мотоцикліст, що їздив над гору до Дніпра, вернувся, і вся п'ятка, сівши на мотоциклі, тихо рушила. Побачивши у вікнах дівчат, вони, усміхаючись та жартуючи, привітались і поволі виїхали з села. Перестріляти цих зухвалих розвідчиків із вікна школи, очевидно, міг би один вояк, але… такого сміливця не знайшлося. Лише пізно ввечері повернувся цей «караул» та з ним десятків зо два піхотинців.
Це — не єдина ілюстрація «воєнной організації» захисників нашого села.
Одного вечора зчинилася враз сильна канонада: била совєтська артилерія десь у напрямку південної царини села. За годину справа вияснилася. Вартовий на школі помітив, що по дорозі від Ржищева до нашого села рухається група танків. Про це передано телефоном, враз певний сектор дороги вкрито вибухами стрілєн — і мусі не пролетіти, не то що танкові пройти. На щастя, отих «танків», вони були вже приблизно на триста–чотириста метрів від цієї страшної зони. Перелякані «танки», задихавшись, але не кидаючи своєї ноші, влетіли в село і… все обійшлося щасливо. Один із тих «танків», наша сусідка Б., відпочивши, розповіла, що вона та ще чотири молодиці пішли на поле по віку, що стояла в копах, «бо ж нічого дітям зварити». Виглядали вони справді, мабуть, як танки, бо кожна молодиця брала вже стільки снопів, скільки сили було нести. Як би там не було, але, на щастя цих «танків», вартовий, даючи координати місця знаходження їх, не врахував часу, потрібного на те, щоб зателефонувати. Я вже казав, що вартовий стояв на даху школи, на «вишці». Такі «вишки» свого часу, за приписом «Осоавіяхему»,[75] було побудовано на всіх високих будинках. Телефон містився на другому поверсі. Перенести телефон десь ближче до вартового нікому і в голову не прийшло. Отож поки цей вартовий зліз із «вишки» та дійшов до слухового вікна в даху, та зліз на горище, та поміж кроквами й балками дійшов до сходів, та збіг на другий поверх стрімкими дерев'яними східцями, та зателефонував, а також поки вартовий офіцер віддав розпорядження, то… передані координати вже застаріли. Внести потрібний коректив на час, витрачений на всю цю процедуру, не прийшло в голову ні вартовому, ні офіцерові, і це й врятувало оті необачні «танки».
Наслідки такої організації зв'язку: витрачено не менше як 50–70 гарматних набоїв, і то тяжкого типу (бо ж «вогонь по танках»!) і… безмежна радість молодиць та їхніх діток, що «координати» були неточні.
Не можу не відзначити тут про організацію зв'язку в німецькій армії. Вдень, коли до нашого села вступили німці, моя родина перебувала в наших родичів–селян у льоху, викопаному в крутому схилі гори, над самим спуском до Дніпра, звідки можна було бачити Лівобережжя на багато десятків кілометрів. За години півтори після зайняття села німцями, ми почули над нашим льохом гомін і німецьку мову. Виглянувши, побачили, що безпосередньо над нашим льохом, на самому лобку гори, між соняшниками, і через те невидима для большевиків, стоїть уже німецька польова радіостанція, і телефоніст щось передає «повним» голосом, але про це — потім.
Дня 10–12 серпня під вечір стрілянини не було, і я, знову ж таки удвох із донькою, вирішив сходити до школи — дістати для неї щось почитати. Тоді вже в школі містився штаб частини, що обороняла сектор фронту біля нашого села. На даху видно дозорчого. Вчителі грілись на сонечку, щоб на випадок стрілянини поховатися в пивниці; тут же походжало кілька військових матросів, озброєних карабінами й ручними ґранатами біля поясів. Я стояв з групою вчителів. Моя донька розмовляла з донькою вчителя Кіпи. До них підійшов молоденький матрос і почав розмову про якісь дрібниці, звичайно, як двадцятилітній хлопчина з сімнадцятилітньою дівчиною. Казав, що їхніх три воєнні кораблі (річкові) стоять біля села, що в них чудесно побудовано сиґналізацію. Ось коли, скажемо, вистрілити з оцього ракетного пістоля червоною ракетою, то це значить, що появився ворог у тому он — він показав напрямок — секторі, а коли вистрілити зеленою… і т. д. Дівчатка почали розпитувати, як то стріляють ракетами. Хлопчисько ніби того тільки й ждав.
— Та ось, — каже, — дивіться…
І випалив. Вибухла ракета. За дві–три хвилини почувся грюкіт, засвистали зправа стрільна, і в показаному цим милим хлопчиною напрямку знялося вгору три стовпи пилу й диму, за ними ще й ще. І що мені було найбільш дивним — це те, що нікого з начальства це не зацікавило. Правда, з вікна другого поверху висунулось якесь кругле обличчя й хрипкий голос байдуже проговорив:
— Що це? А–а, це ти, Сьомко!..
А ось іще цікавіший, чи, вірніше, жахливіший випадок. Одного вечора приходить до нашої хати сусідка й каже моїй дружині, що завтра треба раненько — світком — збігати на торг, бо в дев'ятій годині буде «наступленіє». Один із моїх сусідів, що за першої світової війни пробув три роки на фронті, в тому ж корпусі, де був і я, і який вислужився аж до «мундир–офіцера», особливо висміював «дурних бабів».
— Де ви бачили, люди, щоб таке могли знати баби? Та про це й сам ротний не знає, бо й ротного повідомляють за півгодини перед атакою…
Але… за наше зневажливе ставлення до цих бабських чуток ми, і особливо моя дружина, були покарані. Вона таки не поспішала на торг «світком», а пішла пізніше — десь коло восьмої години. На базарі вже мало що дістала, а коли поверталась додому, то «наступленіє» таки справді почалося. Німці відповіли вогнем по атакуючих і по селу, і їй, бідолашній, довелося з півкілометра пробігти таки під добрим «дощем».
Боюсь, що мені не повірять, бо не можна ж припустити, що населення, серед якого до того ж багато є людей, які, кажучи делікатно, не співчувають большевикам–комуністам, попереджувалось за добу про передбачений наступ. Проте це — факт. Як це сталось — не берусь судити. Цілком можливо, що командира частини було попереджено про наступну атаку. Він необережно сказав про це комусь із офіцерів чи «красних командирів», як їх тоді називали. Той, щоб надати своїй особі ваги, що, мовляв, і йому відомі «воєнні таємниці», — ще комусь, а той — дівчині і т. д. Безперечно, що ця «тайна» того ж дня дійшла і до німців. Наслідки: 70 чи 80 убитих червоноармійців і німці, так би мовити, «на плечах» атакуючих підсунулись на півтора кілометра ближче і залягли безпосередньо за селом.
Пригадую ще один подібний випадок. Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918–20 років: зухвалий, хамуватий, типу «дайош–берьош». Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — «дайош–берьош», хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців «аж за село Стрітовку». І справді, другого дня на південно–західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе–командир: чи йому закортіло дістати ордена за «проявленную в бою с противником инициативу», чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий. Та сила й не в тому. Факт каже сам за себе. Внаслідок цієї операції, після бою «не вернулось» назад двадцять п'ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку — «дайош» розпікав командир, причому було пущено в дію всю совєтську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п'ять червоноармійців «не вернулось» назад, а Петька продовжував потішати дівчат.
Або ось ще один, чи, власне, два випадки, які також не менше характерні для совєтської військової організації. Десь у середині серпня військова частина, що захищала нашу ділянку фронту, була замінена іншою. Ранком одного дня групу з двох офіцерів та п'ятьох червоноармійців вислано до сусіднього прибережного села Витачів. Зараз же по виході з села, в північному напрямку, вони потрапили на мінне поле. Внаслідок цього убито двох бійців і одного офіцера, другого тяжко поранено. Виявилось, що коли попередня частина відходила, то не передала новоприбулій плянів розташування закладених нею мін. Другого дня трохи далі від того місця підірвався на міні місцевий селянин, який із ручним візком поїхав, щоб привезти кілька снопів.
Не можу ще не відмітити, як було організовано харчування бійців. Кухня була там же, в школі, отже, я добре знав, що там діялось. Їсти виносили на позиції, за село, де окопалась піхота, раз у день, коли починало сутеніти. Як правило, несли в бідонах, узятих із місцевої молочарні, молоду картоплю, яку зварено десь опівдні, та бідон із молоком. Більш нічого. Ввесь день червоноармійці мусіли живитись сухарями, якщо вони були; коли ж сухарів не було (про консерви годі й говорити: їх бійці ніколи не бачили) — обходились «так», або, коли пощастить дістатись до садка, яблуками та грушами. Про це мені оповідали самі червоноармійці.
І це в тому часі, коли в безпосередній близькості, на лівому березі, бродили десятки тисяч голів скоту, тоді, як «партизанський загін» щодня привозив для своїх «партизанів» з лівого берега добру свиню і об'їдався досхочу. Але про це треба було дбати, треба було думати, а думати, видно, ніхто не хотів або не вмів.
До речі, про цей «партизанський загін».[76] Складався він із місцевих партійців та з партійців суміжних сіл, які вже були зайняті німцями. Налічував він чоловік двадцять п'ять — тридцять. На чолі його стояв член партії, коли не помиляюсь, секретар сільської комуністичної ячейки з суміжного села, Карнаух.[77] Партизани ні разу участи в боях не брали, а з рушницями, завжди п'яні, тинялися в безпечній частині села. Були всі вони військовозобов'язані, але їх умисне було залишено для організації партизанщини. Розмістились вони дуже вигідно в хаті, що її побудував ще в 1915 році місцевий священик.[78] Стояла ця хата одиноко у великому садку, далеко від можливих районів обстрілу. Щораз звідти можна було чути п'яні співи. Червоноармійці, які бачили й знали все це, дуже вороже ставились до цих партизанів і не раз нахвалялись «разделаться» з цією «партійною поганню». Приблизно за тиждень–півтора, як німці наблизились до нашого села, цей затишний будинок, де містився партизанський загін, якось під вечір було обстріляно сильним мінометним вогнем. Чи треба пояснити випадковістю цей несподіваний і досить влучний обстріл, чи, може, хто з «співчуваючих» партизанам селян або червоноармійців повідомив німців — того не знаю.
Після того, як наше село взяли німці, більшість цих «партизанів» перебралась на лівий берег Дніпра і там в інших селах продовжувала свою «висококорисну» для соціялістичної батьківщини діяльність. Коли закінчилась київська операція і большевики відкотились далеко на схід, більшість із цих партизанів, правда, рядових партійців (старших, що дуже докучали населенню, я не бачив, вони почали з'являтися в селі пізніше) повернулися до села й вели паразитарне існування: гонили самогон, пиячили. За всі роки німецької окупації нічого «партизанського» вони не вдіяли.
Здається, 16 серпня секретар сільської партійної організації, командир «партизанів» Карнаух, запропонував усім учителям школи евакуюватися. Більшість із них, слухняно зібравши свої злиденні пожитки, перебралась на лівий берег Дніпра. Ніяких транспортових засобів їм не дано, та й дістати їх не було жадної змоги. Наголодувавшись, за три дні вони повернулись додому. За кілька днів після «евакуації» вчителів зустрів мене той же секретар і в досить рішучій формі запропонував мені також евакуюватись на схід.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»“ на сторінці 8. Приємного читання.