Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»

До речі: переважна кількість того скоту кінець–кінців опинилась у німецьких руках, хоч лівий берег середнього Дніпра були зайняли німці лише в останніх днях вересня і на дальшу евакуацію скоту вглиб країни совєти мали більше двох місяців… Отже, очевидно, так і не знайшлось кому подбати про долю зігнаних на лівий берег Дніпра сотень тисяч голів скоту.

До Києва треба було пройти через два понтонні мости. Біля першого ми простояли години дві–три, поки розвели моста; біля другого нам сказали, що міст сьогодні вже не буде розведений. Наш пароплав, пришвартувавшись метрів за сто до мосту, став на ночівлю. Повітряного нальоту цієї ночі на мости не було, отже, переночувавши спокійно, в восьмій вранці я був у Києві.

Дома мені сказали, що вже тричі приходили з телефонної станції, щоб зняти мій домашній телефон. Вчора хотіли виламати двері — ледве відговорили. Залишив сусідам ключа від кімнати для цих телефоністів, а сам помчав до ломбарду. Натовп був великий. Розмови у «черзі» жахливі: кажуть, що, не оповістивши населення, вже третій день вивозять ломбард десь на схід.

За години дві дійшов я до каси. Переді мною двом громадянам сказали:

— Речі ваші вивезені до Харкова. Бережіть квитанції — після війни одержите.

Якась чепурненька молодичка біля сусіднього вікна каси просить видати їй здані під заставу золоті речі. Їй відповідають, що золоті речі всі вже вивезено — і теж:

— Бережіть квитанцію. Одержите після війни. Схвильований, я здав свої квитанції. Та й було чого хвилюватись: усі маєтки підсовєтського чоловіка — це його одяг, його хатні речі. Рідко хто мав незначні цінності у вигляді золотого шлюбного, ще з царських часів, персня, або якоїсь броші. Золота й срібла в людей майже не було: чого не забрало ҐПУ у часах «золотухи»,[65] це віднесено в «Торгсін»[66] за голодних років.

Виходить службовець, називає моє прізвище й запрошує йти одержати речі. Одержавши всі мої достатки, зв'язав я їх у величезний клунок і щасливий пішов додому. Моє щастя пояснюється, очевидно, тим, що я здав їх дуже рано — десь на початку травня. Отже, речі були у віддалених камерах і їх не вспіли ще вивезти. А більшість людей вертались плачучи. Пограбовано. Безсоромно пограбовано серед білого дня десятки тисяч киян.

У місті — ті ж картини: біганина населення по продукти й пропасниця евакуації серед партійних. Біля Андріївської церкви влаштовано, здається, головний евакуаційний пункт для втікачів із Заходу. До краю навантажені авта щохвилини прибувають із Заходу, інші відходять на Схід, за Дніпро. Машини, машини без кінця, тисячі машин рятують «красних» командирів — совєтських офіцерів, їхні родини та майно. І це при тій жахливій бідності на автотранспорт, що є характерною для СССР, тоді, коли на фронті так потрібна кожна автомашина…

Бачив декого з знайомих. Головний бухгальтер великого заводу, де працювало коло 1200 робітників, розповідав мені, що директор заводу — прізвище його забув — звичайно, член партії, одержавши досить значну суму для розрахунку з робітниками, сплатив установлену вихідну допомогу лише декому з них — переважній більшості робітників допомоги не видано. 10 липня цей «ентузіяст» звільнив решту службовців, між ними й головного бухгальтера, спалив усі грошові документи, доручив технічному керівникові догляд над заводом і, повантаживши своє особисте майно на заводське авто, разом із родиною та кругленькою сумою несплачених грошей, десь коло 70000 карбованців, від'їхав на схід. Вже після приходу німців до Києва мені довелося зустрічати декого з робітників того заводу, які скаржились, що директор «зажилив» їхні гроші.

Професор Г…, добре знаний мені з Н–ського науково–дослідчого інституту, радив не затримуватися в Києві: тепер посилено полюють за технічною інтеліґенцією і силоміць вивозять на Схід, залишаючи родину напризволяще.[67] Так само гарячково виловлюють усіх більш–менш відомих українців та взагалі «національно підозрілих» і ув'язнюють. Всі тюрми та льохи НКВД — переповнені.[68]

Другого дня одвідав я один із заводів нашого тресту. Демонтаж устаткування наближався до кінця. Практично такий демонтаж зводився до варварського нищення машин та станків: багаточисленні дрібні частини машин звалювались на відкриті вантажні вагони і так незмащені, неприкриті, везли їх десь за Урал. Частини одної і тієї ж машини потрапляли до різних вагонів, навіть до різних потягів. На моє завваження старший механік заводу А…, знизнувши плечима, відповів:

— Однаково ж усе пропало: коли що й доїде до Уралу, то все одно це буде лише металевий брухт.

На інших заводах демонтаж відбувався в таких же умовах. Що було важке — нищили на місці. Отже, припустити, що устаткування вивозили, як металевий брухт, також не можна. Злочинне недбале ставлення до дорогих імпортових машин треба пояснити лише цілковитим совєтським безладдям та свідомим саботажем.

Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що «Київ був, є і буде совєтський», що Києва не буде здано ворогові, — але ніхто тому не вірив.

Застосування «наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.» не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху.

Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С…

— «Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру «без права листування» — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену».

Частина комуністів, які виїхали з міста в останніх хвилинах, потрапили до німецьких рук.

Коли на допиті німецький командант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний для місцевого населення хлібний завод, цей відповів: