Числа 20–22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку — до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов'язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми — як місцевими, так і з дальніх — кілометрів за 30–50 з Правобережжя — сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев'яні, звичайно, з матеріялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев'яними плашками десь на 8–10 сантиметрів завтовшки.
Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів — на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів.[70] Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими «дезертирами» дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14–16–річних «дезертирів» приводили до управи багато. Ці сердешні «дезертири» плакали, просились пустити їх «до матері». Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село «вже зовсім близько». Жалісливе жіноцтво провожало цих «дезертирів», плачучи та проклинаючи прокляту «кумину». Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м'яке.
Числа 25 липня в селі оголосили, щоб усі здорові виходили в поле косити та жати хліб. Люди пішли охоче — адже це для себе, а не для колгоспу. Пішов і я з косою. Пішла і моя донька — в'язати за косарями. Щоправда, за два дні роботи, порізавши руки й згубивши серпа, вона закінчила свою сільськогосподарську кар'єру. А я з рештою селян працював аж до наближення німецького війська. Народу в полі — сила, чоловіки від 50 років і старші та жінки. Працювали добре, не оглядаючись, як звичайно бувало в колгоспах.
Другого чи третього дня, так в обідову пору, з заходу стало чути віддалену стрілянину — Умансько–Білоцерківські бої.[71] Можливо, що я й помиляюсь у визначенні днів місяця — було це вже досить давно, нотаток я не робив тоді та й якихось довідкових матеріялів під руками не маю.
Стали клепати коси, далі — закурювати; гарматна стрілянина помітно збільшилась. Мене знало все село як односельчанина і вважало за «свого». Отже, розмова велась одверто. Старий дідок, мабуть, за 80, мій сусід, зняв картуза й перехрестився:
— Не думав уже я, дітки, діждатись цього часу, та ось, бачите, сподобив Господь. Приходить кінець царству їгемона. Одно в мене горе: Федір (син) десь на фронті, ну, та милостивий Господь не оставить, — зглянеться, не посиротить діток…
Старший син цього діда загинув на засланні, десь на Колимі,[72] молодший — у війську.
Мій сусід Т. розказує, що чув від певних людей, що з «германом»[73] іде разом і український уряд, який у 1920 році ще з Петлюрою подався за кордон на еміґрацію. Статечний селянин X. каже, що в Ржищеві він сам читав листівку, скинуту німецьким літаком,[74] де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам.
— Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання.
— Ну, братці, якщо герман іде, то, мабуть, і до нас прийде, а тим часом треба хлібець Божий не занапастити. Гайда косити! Ану, молодиці–в'язальниці — до роботи! — гукнув наш бриґадир.
Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному «похабному» віршику, розрахованому, очевидно, на «нового сталінського человека», розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців.
Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди, хрестяться, і радість на обличчях змінює сум:
— Там же десь наші діти…
Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати «ентузіязм» українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртками… Ось прямує до косарів дядько, з ним два хлопчики. Здоровкається.
— Чи не знайдеться у вас, люди добрі, якийсь шматок хліба — зовсім пристали мої козаки, голодні, сердешні. Ось уже з тиждень волочусь я з ними, разом уночі й через Дніпро перевозились. Цей, старшенький, мого сусіда синок, а той — із Кагарлицької Слободи…
— Ой, чоловіче, — озвався хтось із наших косарів, — мабуть, вам не дійти додому: чуєте, як «співають» десь там біля ваших сіл?
— Е, Бог милостивий: добились майже від Полтави сюди, не оставить Він і тут.
Наскидали, що знайшлося, в косарських торбах, — хліба, огірків.
«Козаки–дезертири», яких було вивезено, чи то пак, пішки виведено з якоюсь, уже не пам'ятаю, ремісничою школою, їдять на весь рот, по–дитячому заглядають у вічі дорослим…
В перших днях серпня німецьке військо, зайнявши сусідні на захід села, наблизилось і до нашого села. На Дніпрі появилось кілька військових річкових пароплавів. З цих пароплавів почали стріляти по зайнятих німцями селах. Німці не відповідали. Далі почали стріляти з далекобійних тяжких гармат, уставлених у лісах на лівому березі Дніпра. На будинку сільської школи встановлено дозорчий пункт: там завжди стояв спостерігач–матрос. Коли йому щось треба було, він кричав униз, а коли нікого в дворі не було, сам спускався до телефону, що був на другому поверсі в кабінеті директора. В помешканні школи розташувалася варта — чоловіка 10–15 матросів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»“ на сторінці 7. Приємного читання.