Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»

— Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна…

— Але нащо разом із заводом ви знищили і кілька сот людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? — запитав командант.

— Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди.

Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання «наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року» набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу[69] (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10–12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі.

Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.

Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе–керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала «керувати» й запевняти, що Запоріжжя «ніколи не буде здано ворогові», що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу пояснювали вони «ворожою диверсією» чи «шкідництвом».

Додам ще до цього, що Запоріжжя та Дніпрогес зайняло німецьке військо тільки 4 жовтня 1941 року.

Про події на Дніпрогесі мені розповідали ще в селі Стайки — механік К. з Дніпропетровська, колишній офіцер червоної армії В. Л., що ввесь цей час перебував у Запоріжжі, та тамошні мешканці: інженер Н. Н., пані Г. та С. Оповідання ці чув я частково в 1942 році, а частково вже тут, на еміґрації. Отже, правдивість перебігу подій, хоч сам я особисто й не спостерігав їх, сумніву не викликає.

До цього треба ще додати, що твердження, які доводиться чути в пресі, що нібито висадження в повітря Дніпрогесу надовго затримало рух німецьких армій та не дало німцям можливости поновити (в 1942–1943 рр.) роботу заводів, ледве чи можна вважати гідними уваги. По–перше, Дніпро майже без затримки перейшли німці на південь від Дніпрогесу та на північ від Дніпропетровська, що ж до можливого використання електроенерґії, то всі важливіші заводи й шахти, як відомо, знищили Совєти, отже, ні до чого було вживати електроенерґію.

Затримуватись у Києві не було чого, та це було й небезпечно: або поженуть копати шанці, або примусять евакуюватись на схід. Ні те, ні друге в мої пляни не входило, і тому, пробувши в Києві два дні, вирішив їхати назад у село — до родини.

Думка повторити свою подорож на сімдесят з лишнім кілометрів пішки мене не тішила зовсім, і тому, позамикавши все і попросивши сусідів доглядати за нашою кімнатою, направився я до пристані. Цілий день знову протупав по набережній. Пароплавів було багато, стояли вони біля лівого берега на якорях. Ось підійшов до пристані один, почалась неймовірна давка, щось до такої міри жахливе, що я не берусь те описати, — люди лізли один на одного, буквально по головах, крики, зойки жіночі… Поручні пристані (дерев'яні, звичайно) затріщали, замішання ще посилилось, несподівано пароплав засвистів і став відходити від пристані, при цьому троє людей упало у воду, їм кинули рятівничі прилади. Нижче пристані двох із них витягли із води, а один, бідолаха, та всі речі потонули. Пароплав, відійшовши метрів на 250, став на якір посеред Дніпра. Отже, посадка на нього припинилась.

Але це здавалось так лише при першому поверховому погляді. Придивившись краще, я побачив, що посадка на всі ті пароплави, що стоять біля лівого берега, йде повною ходою. Метрів за триста нижче є пристань для човнів. Туди–то щоразу підходять особові авта, а іноді й півторатонки. З них виходять нарядні пані, як на совєтський масштаб, звичайно, і люди в уніформі НКВД, а то й у цивільному одязі (на всякий випадок переодягнені), і моторовими човнами їдуть до пароплавів, що стоять біля лівого берега Дніпра і… все, і так без кінця. До речі, я належав до тої нечисленної групи пасажирів, що поводилась більш–менш спокійно: а втім, сімдесят кілометрів, без значного вантажу, не такі вже страшні; отже, роздивившись, я побачив, що з боку гавані потік моточовнів із тими привілейованими пасажирами ще густіший.

Уже перед вечером зустрів я одного з моїх студентів, що мав захищати дипломну працю. Каже, що їм прискореним порядком видано дипломи і що він має призначення в Ржищів на якийсь завод. Хлопчина — ржищівський мешканець призивного віку. Я зрозумів, що то за «призначення» він має, зрештою — це його особиста справа. Я запропонував йому йти разом пішки. Хлопчина радісно погодився. Ми направились до мене переночувати, щоб зі світом вийти в дорогу.

В четвертій вранці ми вже були в дорозі. На Деміївці пробували дістати чогось поїсти на дорогу — бодай якоїсь зеленини, але, витративши даремно хвилин з двадцять, пішли далі ні з чим.

Попутників на цей раз було ще більше. Сила людей з клунками, з дітьми сунула на південь. Я бачив людей, яким треба було йти за 150–250 кілометрів. На цей раз нам пощастило. Біля Козина нагнав нас якийсь родич мого попутника і забрав на воза. Кінь був заводський, добрий. Ввечері ми були вже в Стайках. Відпочивши добре, мій студент вранці поїхав далі.

Порадившись із родиною, вирішили ми до Києва покищо не вертатись. Сусіди наші — добрі, надійні люди — нашу кімнату прибережуть. Якщо ж влучить авіябомба, то загине все, незалежно від того, де ми будемо жити — в місті чи тут. В селі було, безперечно, вигідніше й щодо харчування, та, мабуть, думали ми, і боїв тут таких, як у Києві, та особливо повітряних бомбардувань, не буде. Але щодо боїв, то ми дуже помилились: по Києву — власне, по місту, — за весь час, облоги не було зроблено жадного пострілу; також не було повітряних бомбардувань, хоч на мости через Дніпро та на деякі заводи на окраїнах міста повітряні атаки й відбувалися досить часто. Лише в день, коли німці вступали до міста, на Олександрівській площі (совєтську назву її я забув), недалеко від знищеного большевиками Братського манастиря, розірвались два шрапнельні набої та, здається, один на — Тверській вулиці. А нам, у Стайках, довелось більше як півтора місяця перебувати під обстрілом у самому, так би мовити, гирлі боїв.

Числа 20–22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку — до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов'язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми — як місцевими, так і з дальніх — кілометрів за 30–50 з Правобережжя — сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев'яні, звичайно, з матеріялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев'яними плашками десь на 8–10 сантиметрів завтовшки.

Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів — на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів.[70] Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими «дезертирами» дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14–16–річних «дезертирів» приводили до управи багато. Ці сердешні «дезертири» плакали, просились пустити їх «до матері». Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село «вже зовсім близько». Жалісливе жіноцтво провожало цих «дезертирів», плачучи та проклинаючи прокляту «кумину». Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м'яке.

Числа 25 липня в селі оголосили, щоб усі здорові виходили в поле косити та жати хліб. Люди пішли охоче — адже це для себе, а не для колгоспу. Пішов і я з косою. Пішла і моя донька — в'язати за косарями. Щоправда, за два дні роботи, порізавши руки й згубивши серпа, вона закінчила свою сільськогосподарську кар'єру. А я з рештою селян працював аж до наближення німецького війська. Народу в полі — сила, чоловіки від 50 років і старші та жінки. Працювали добре, не оглядаючись, як звичайно бувало в колгоспах.

Другого чи третього дня, так в обідову пору, з заходу стало чути віддалену стрілянину — Умансько–Білоцерківські бої.[71] Можливо, що я й помиляюсь у визначенні днів місяця — було це вже досить давно, нотаток я не робив тоді та й якихось довідкових матеріялів під руками не маю.