Розділ «5»

Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.

- Та ну-бо, не вигадуй чорт зна чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? - говорила Олеся.

Балабуха навіть не подививсь на неї.

- Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю, - весело говорила Олеся.

А Балабуха мовчав та дивився на самовар.

Олеся намовила Килину, щоб вона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.

Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.

- Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? - сказала Килина до Олесі. - Нехай бог милує всякого хрещеного, - це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки - в нас є така баба, що одробить.

- Ти кат зна що верзеш, - сказала Олеся, сміючись. - Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.

Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те і, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:

- Пані! ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба… Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть. Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.

- Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати, - сказала Олеся.

Аж третього дня увечері батюшка заговорив.

- Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! - говорила сердито Олеся.

"Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?" - думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.

- А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? - питала Олеся, сівши близенько коло його.

- Ну, сердився, - сказав Балабуха.

- А тепер вже не сердишся?

- Тепер вже не серджусь.

- Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство, - без його мені важко, - нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидів музик. Я потанцюю, а ти подивишся… Добре я кажу?