Розділ «5»

- Свої! - загув басом Балабуха, вступаючи в світлицю. Олеся не ворухнулась і тільки поклала гітару на канапу. Бонковський встав і кинувся назустріч Балабусі.

- Як ся маєте, шановний, вельможний панотче? - крикнув Бонковський, обнімаючи й цілуючи Балабуху тричі в уста.

Балабуха байдужно, аж сердито привітався до Бонковського й, не привітавшись до Олесі, пішов до кімнати роздягатись.

Після виїзду Балабухи Олеся пішла гуляти в місто, вгляділа там старого знайомого, пана Бонковського, й запросила його до себе на вечір. Вона думала, що її чоловік не так швидко вернеться додому з своєї благочинії…

Балабуха скинув з себе дорожню одежу, ввійшов у світлицю, набив люльку тютюном, запалив і сів на стільці. Він скоса поглянув на Олесю; Олеся почервоніла, як маківка. Всі троє курили й мовчали.

В Бонковського була думка встати й розпрощатись, але він чув, як кувікало під ножем порося, й надумавсь таки зостатись на вечерю, бо йому хотілось їсти. Він весело, ні кришки не замішавшись, почав розмову.

- Як же вам, отець благочинний, їздилось? Чи далеко були? - спитав Бонковський сміливо.

- Недалеко, - в Вільшаниці, - обізвався Балабуха та й знов взяв у губи цибук і потягнув з його так, що в люльці зашкварчало, як у ринці, а поверх люльки схопилось полум'я.

- О, я знаю Вільшаницю й не раз там бував у покійного старого батюшки. Що за добра привітна душа був небіжчик, царство йому небесне! Який щирий, який привітний, який господар! Такого трудно знайти між людьми! - розпустив мову пан Бонковський, щоб поти загаяти час, поки спечеться порося.

- Добрий був чоловік, - знехотя обізвався Балабуха й знов спересердя потяг люльку так, що огонь знов запалахкотів.

- Чи бачив же Онисію Степанівну? - спитала Олеся дрижачим голосом.

- Ні,- коротко одрубав Балабуха.

Знов усі троє замовкли, і тільки в світлиці було чути, як тріщав тютюн в люльках, як цибуки гарчали, ніби лихі собаки, а дим хмарами піднімався під стелю.

- Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця, - як крашанка! як писанка! як золото! - почав вихваляти Бонковський.

- Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені, - обізвалась Олеся.

- Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь, - обізвався трохи грубенько Балабуха.

"Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь", - подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільшаницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.

Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура - все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи півпоросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.

- Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександро Петровно, господиня! - хвалив Бонковський, уплітаючи порося.

- Пхе! - сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки. - Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!