Розділ «2»

Балабуха сів на стільці якось несміливо. Він трохи скорчився, підняв плечі й сховав шию й навіть трохи голову в гніздо з високих гострих комірів та з хустки, як черепаха ховається в свої черепашки. Він вперше був в такім домі, де візантійська обстава вийшла з моди й натомість настала в обставі й в усьому мода європейська, де вже одгонилось панством, шляхетством. Але така незвична для його обстава якось заважала йому. Він нагадав собі пасіку в Чайках, простого панотця, просту паніматку, й йому чогось захотілось утекти у ту пасіку, де він почував себе багато вольнішим і сміливішим.

- Чи ви скінчили академію, чи тільки приїхали на вакації? - спитав панотець Терлецький.

- Ні, я тільки скінчив філософію, але більше не поїду до Києва в академію, - сказав Балабуха.

- Та й добре зробите. Я сам дійшов до риторики, та й подякував ченцям, а проте маю парафію й живу теперечки як у бога за дверима, - сказав господар.

- Так і я оце думаю зробити, - сказав Балабуха.

Терлецький ледве примітно осміхнувся й погладив бороду: він не помилився, догадуючись, що Балабуха приїхав подивитись на його дочок.

- Що ж там в вас тепер в академії? Чи пишете вірші? Чи граєте комедії? - спитав господар.

- Аякже, й вірші пишемо, й комедії граємо,- сказав Балабуха.

- От за наших часів - ми грали так, що тепер навряд чи зуміють так грати. І мені таки доводилось не раз грати. Тільки раз сталася зо мною на сцені трохи смішна пригода: раз сказали мені грати роль Суєти в інтермедії. Обголив я вуса й бороду, намазав щоки рум'янцями. Причепили мені довгі коси, накинули на плечі червону хламиду; я достав у однієї знайомої міщанки червоні чоботи; взувся я в ті чоботи, на шию начепив червоне намисто, розпустив коси по плечах, надів на голову жидівську ярмулку, взяв в одну руку капшук з грішми, в другу пляшку з горілкою та й виходжу на сцену. Виходжу та й кажу: "Я Суєта…"

Сказав, та як глянув на людей! - усі люди повитріщали на мене очі, а професор елоквенції, лютий-прелютий, що задавав нам часто березової каші, дивиться мені просто в вічі та неначе каже: "Потривай, ось я тобі всиплю півсотні, як тільки помилишся!" Глянув я йому в вічі та й забув, що далі говорити! Їй-богу, забув! А знав, як "Отче наш". "Я Суєта! Я Суєта!" - сказав я тричі, а далі хоч заріж! Не пригадаю! Давай я тоді лупити з Екклезіаста: суєта суєтствій і всяческая суєта! Та вже, спасибі, Злоба стояла за декораціями, та підказала мені, що далі говорити. От я й почав:

О суета, колико ты прекрасна! О суета, толико ты ужасна! Днесь пияна скачет воля! Утро вставши - тщетна доля!.. Сирен льстивых окиян Сладким гласом обуян! Едва лето запало, А козля цапом стало. Цап бородатый!..

Сказав я це, а далі знов забувся, плутаю я та плутаю! Переплутав усі вірші, перемішав сирен з козами та цапами, та вже не знаю, що далі говорити: та, спасибі Злобі, мене вивела з біди: вискочила з-за декорації та як крикне: "Я Злоба, - ховай свого лоба!" Як заміриться на мене мечем! - я навтеки, і капшук з грішми загубив на сцені. Публіка регочеться. Дивлюсь, а за кулісами передо мною стоїть друга злоба, професор. Як ухопить мене за коси! Коси й ярмулка злетіли додолу. Він мене за чуба та як почав вихрити то направо, то наліво - трохи голови не зірвав з шиї.

Згадки про академію неначе розбуркали Балабуху: він одразу став сміливий і говорючий.

- А я грав Злобу, - та ще й як грав! - сказав Балабуха, розговорившись. - Було, як накину на плечі чернечу чорну мантію, та обкручу голову гидрою, та візьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: "Я Злоба, - ховай свого лоба!"

Балабуха розпалився й справді схопився з місця, підняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горілкою й тарілку з паляницею. Для бідної дівки здалося, що Балабуха схопився з місця й хоче луснути її кулаком в спину. Вона затрусилась і упустила тарілку на поміст. Тарілка хрьопнула й розбилась.

- Цур дурної! - сказав Терлецький.

- Якась перелякана дівчина! - сказав Балабуха, сідаючи на стілець.

Килина позбирала шматки тарілки й паляниці в хвартух і з плачем вийшла з світлиці.

- Колись я писав вірші, знав напам'ять Овідія, Горація, а тепер все чисто повилітало з голови, тільки й зосталась в пам'яті березова каша, - сказав Терлецький, наливаючи чарку. - Та й той Горацій зовсім-таки не стосується до Хохітви.

Бідна Килина винесла черепки в кімнату з сльозами на очах.