Розділ «1»

"Ой та й поганий же, та ще й вчить мене, - подумала Онися й почервоніла. - Потривай же ти, великорозумний академісте! Ось я тобі підсуну хрукту!"

Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:

- Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого: а доки він спатиме!

Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.

"3відкіль почать? Що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски", - моливсь в думці Балабуха до давніх богів.

А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам'яті.

"Ой Афіно-Палладо; ой божественна Діано! Ой Венеро!" - кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.

"Чи не покликати б на поміч Горація? А може, Арістотеля?" - думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.

- Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! - ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.

Онися липнула на його здивованими очима. "Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому", - подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.

- Ви, Онисіє Степанівно… я… ви… - знов почав Балабуха, - як побачив я вас, то мені став світ немилий!

- Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав'язала! - одрубала Онися сміливо.

- Ви жартуєте? Краса страшна, - це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, - почав філософствувати Балабуха. - Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, - кого вразять, той вже навіки ваш.

- У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? - обізвалась Онися.

- O sancta simplicitas! 3 Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! - промовив неначе сам до себе Балабуха.

"Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста", - подумала Онися й почала сердитись.

- Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, - говоріть-бо по-людській! - сказала Онися.

- Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, - сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно, й ні кришки не по вченому.

- Так би ви й сказали, то я б знала, про що п'ється, - сказала Онися й засміялась, ні трішечки не засоромившись; вона чула такі речі, може, десятий раз.

Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з'явились по два пружки, неначе по дві іжиці. В академії студенти через ці пружки жартували з Балабухи й говорили, що як він засміється, то в його по один бік рота набігають супини, а по другий - герундії. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї.