Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

Незважаючи на твердження, ніби він постраждав несправедливо (а кожного, хто заявляв таке, він завжди радо вислуховував), про власне життя та про рідний дім Турін не розповідав. І все ж вони розуміли, що він упав звисока і що, хоча не мав при собі нічого, крім зброї, зате її, вочевидь, виготовили ельфійські ковалі. Турін швидко здобув повагу розбійників, адже був сильний і відважний та значно краще за них розумів ліс, тож вони йому довіряли, позаяк був він нежадібний і про себе дбав мало; але й боялися — через раптові напади люті, яких вони часто-густо не розуміли.

Турін не міг або через пиху не бажав повертати в Доріат; а в Нарґотронд після загибелі Фелаґунда нікого не пускали. До меншого народу Галет у Бретілі він іти гордував, а в Дор-ломін — не наважувався, бо той край щільно облягли й одна людина самотужки, думав він, у той час не могла і мріяти перебратися перевалами через Гори Тіні. Отже, Турін жив із розбійниками, бо будь-яке людське товариство дозволяло легше перебути злиденне існування в нетрях; а оскільки він хотів жити і не міг безперестанку боротися з розбійниками, то й не намагався втримувати їх од лихо дійств. Тому невдовзі призвичаївся до непутящого та часто жорстокого життя, хоч іноді в ньому прокидалися жаль та огида, і тоді він ставав небезпечно лютим. Отак, зловісно та ризиковано, в голодних зимових злиднях, Турін діждав кінця того року, коли довкола все почало оживати, а за тим прийшла прегарна весна.

Отож, у лісах біля Тейґліну, як уже говорилося, досі тулилося кілька садиб — людей витривалих і обережних, проте на ту пору малочисельних. Суворої зими вони клали їжу, без якої могли легко обійтися, там, де ґаурваїти мали шанс на неї натрапити, хоч анітрохи не любили їх, та й заледве чи жаліли. Так вони сподівались уникнути нападів зграй дуже голодних вовколюдей. Однак звірі та птахи виявляли цим людям більшу вдячність, аніж розбійники, а рятували людей найчастіше собаки й огорожі. Бо кожна садиба довкола свого прорубу була оточена високою загородою, а помешкання були обкопані ровами та обнесені частоколом. Від оселі до оселі вилися стежки, тому при потребі можна було скликати підмогу, засурмивши в мисливський ріг.

Але з приходом весни ґаурваїти ризикували, затримуючись надто близько біля помешкань лісовиків, котрі могли зібратися гуртом і переловити їх; тим-то Туріна дивувало, що Форвеґ не веде їх геть. Адже далеко на південь, де не зосталося людей, було більше їжі та дичини і менше небезпек. Тож одного дня Турін, не заставши Форвеґа, а також Андроґа, його товариша, запитав, де вони; але товариство розсміялося.

— Гадаю, подалися кудись у справах, — сказав Улрад. — Невдовзі вони повернуться, і тоді ми рушимо. Спішно, напевно; бо нам поталанить, якщо вони не приведуть за собою бджолиний рій.

Світило сонце, зеленіло молоде листя, Туріна дратував убогий розбійницький табір, і він одиноко побрів аж ген далеко у дрімучий ліс. Мимоволі йому згадалося Таємне Королівство й у голові закрутилися назви квітів Доріату, ніби відлуння старої, майже забутої мови. Нараз він почув крики, і з ліщинової хащі вибігла молода жінка. Шпичаки пороздирали їй одяг, а сама вона була дуже налякана і, перечепившись, упала на землю, важко дихаючи. Тоді Турін, кинувшись у гущавину з оголеним мечем, рубанув навідліг чоловіка, котрий у гонитві раптово з'явився з ліщини; і щойно завдавши удару, він зрозумів, що то Форвеґ.

І коли він стояв, здивовано дивлячись на закривавлену траву, вийшов Андроґ і теж завмер, уражений.

— Кепська робота, Нейтане! — крикнув він, виймаючи меча.

Але Турінів шал угамувався, й він сказав Андроґові:

— Де ж тоді орки? Ти випередив їх, аби допомогти їй?

— Орки? — перепитав Андроґ. — Дурню! І ти ще називаєш себе розбійником! Розбійники не знають іншого закону, крім власних потреб. Зважай на свої, Нейтане, і дай нам подбати про наші.

— Так і робитиму, — сказав Турін. — Але сьогодні наші стежки перетнулися. Ти або залишиш жінку мені, або приєднаєшся до Форвеґа.

Андроґ засміявся.

— Ну, коли так, хай буде по-твоєму, — сказав він. — Я не беруся протистояти тобі самотужки, та наші друзяки можуть погано сприйняти це вбивство.

Тоді жінка підвелася на ноги і поклала руку Турінові на плече. Вона глянула на кров, глянула на Туріна, і в очах її промайнуло вдоволення.

— Убий його, володарю! — мовила вона. — Убий і його також! А тоді ходи зі мною. Якщо принесеш їхні голови, то потішиш Ларнаха, мого батька. За дві «вовчі голови» він дає добру винагороду.

Але Турін спитав Андроґа:

— Далеко до її дому?

— З милю, а може, й менше, — відказав той, — отам — загороджена садиба. Вона блукала зовні.

— Коли так, то поспіши, — сказав Турін, знову повертаючись до жінки. — І скажи батькові, хай охороняє тебе краще. Та я не стинатиму голови моїм побратимам, аби здобути ласку чи твого батька, чи будь-кого іншого.