Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

Розділ I. ДИТИНСТВО ТУРІНА

Гадор Златоглавий володарював над едайнами та був улюбленцем елдарів. Він жив за часів правління Фінґолфіна, який наділив його багатими землями на півночі Гітлуму, в краю, що звався Дор-ломін. З його донькою Ґлорезель одружився Галдір, син Галміра, володаря людей із Бретілу, а Гадорів син Ґалдор Високий на тому самому весіллі заручився з Гарет, донькою Галміра.

Ґалдор і Гарет нажили двох синів, Гуріна та Гуора. Гурін був на три роки старший за брата, але, вдавшись у материн народ, був нижчий на зріст, аніж люди батькового роду. Зате в усьому іншому нагадував діда Гадора, міцного тілом і палкого духом. Тільки пломінь у ньому горів рівніше, а сила волі була незламна. З-поміж усіх мужів Півночі Гурін знав радників нолдорів найбільше. А Гуор вдався дуже високим, найвищим серед едайнів, опріч хіба що його сина Туора, а до того ж — і вправним бігуном. Утім, у тривалих перегонах першим діставався дому Гурін, адже наприкінці шляху біг так само прудко, як і на початку. Обидва брати любилися між собою і в юності були нерозлийвода.

Гурін одружився з Морвен, донькою Бараґунда, онукою Бреґоласа з Дому Беора, близькою родичкою Берена Однорукого. За ясний погляд і прегарне обличчя темнокосу та струнку Морвен люди нарекли Елезвен — «ельфопрекрасною», — та була вона радше суворою духом і гордою. Біди Дому Беора каменем лягали на її серце, бо наче у вигнання пішла вона з Дор-ломіна в Дортоніон після нищівного Браґоллаху.

Сина свого Гурін і Морвен назвали Туріном, і народився він якраз того року, коли Берен дістався Доріату і зустрів там Лутіен Тінувіель, доньку Тінґола. У Морвен також народилася донька на ймення Урвен, але всі, хто знав її за недовгого життя, кликали дівчинку Лалаіт, що означало «сміх».

Гуор одружився з Ріан, двоюрідною сестрою Морвен, донькою Белеґунда, онукою Бреґоласа. Волею жорстокої долі було те, що жила вона саме в ті дні, бо мала ніжне серце і не любила ні полювань, ані воєн. Зате любила дерева та квіти диких просторів, чудово співала і складала пісні. Не минуло і двох місяців після їхнього шлюбу, як Гуор пліч-о-пліч із братом виступив на Нірнает-Арноедіад, і вже ніколи не довелося йому побачитися з дружиною.

А тепер наша оповідь повертається до юних Гуріна та Гуора. Кажуть, деякий час діти Ґалдора, за звичаєм тогочасних півничан, мешкали у їхнього дядька Галдіра у Бретілі як його прийомні сини. Обоє ставали разом із людьми Бретілу до битв проти орків, котрі тоді чинили набіги на північні кордони тих земель. І Гурін, хоч і мав лише сімнадцять літ, показував себе богатирем, а Гуор, іще молодший, не поступався зростом зрілим мужам його народу.

Одного разу Гурін і Гуор пішли із загоном розвідників, але потрапили в орківську засідку й мусили втікати аж до броду Брітіах. Там би їх упіймали або вбили, якби не могутній Улмо, чию владу досі шанують при водах Сіріону; і, кажуть, що над рікою піднявся туман і заховав братів од переслідувачів, і вони, перебравшись через Брітіах, утекли до Дімбару. Там, блукаючи у великій скруті поміж пагорбів попід прямовисними стінами Кріссаеґріму, збилися на манівці й уже не знали, ні куди йти далі, ні як повернутися. Тоді Торондор, помітивши їх звіддалік, послав їм на порятунок двох орлів. Ті орли підхопили братів і перенесли за Окружні Гори до загадкової долини Тумладен і потаємного міста Ґондоліна, якого не бачили доти очі жодної людини.

І Король Турґон, довідавшись, із якого роду вони походять, належно прийняв прибульців. Адже Гадор був другом ельфів, а Улмо, крім того, радив доброзичливо ставитися до дітей Дому, щоб у разі необхідності сподіватися на допомогу звідти. Тож Гурін і Гуор прогостювали в королівських покоях заледве не рік; і, кажуть, за той час Гурін, наділений кмітливим і допитливим розумом, опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно з законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусить залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.

Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу й ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. Тому Гурін звернувся до Турґона з такими словами:

— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом. Нам же відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна та і, правду кажучи, не знаємо, де він стоїть. Нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, ще й, змилосердившись, затулили нам очі.

Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив:

— Коли так, то вертайте додому тією самою дорогою, яка привела вас сюди, тільки дізнайтеся волю Торондора. Гірка ця розлука для мене, та небавом, якщо вести лік часу мірилом елдарів, ми матимемо нагоду зустрітися ще раз.

Зате Маеґліна, сина Королевої сестри, теж впливового в Ґондоліні, від'їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк він не любив людського поріддя, а до того ж заздрив братам через королівську прихильність до них. Він і сказав Гурінові:

— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш уявити. Адже колись когось конче зацікавить, з якого дива задля двох шахрайкуватих людських дітваків скасували суворий закон. Було би безпечніше, якби, не маючи іншого вибору, ви залишилися тут служками до кінця ваших днів.

— О, так, королівська ласка велика, — відказав Гурін, — але якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.

І брати поклялися ніколи не викривати радників Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володіннях. Тоді вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли і принесли додому. Та Ґалдор промовив:

— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, що повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?

— Задовольнися, батьку, і тим, що ми повернулися, — відказав Гурін, — бо нас відпустили під клятвою мовчання. І клятва та досі на нас.