Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

Потому він вклав меч у піхви.

— Ходімо! — звернувся до Андроґа. — Ми повертаємось. А якщо хочеш поховати ватажка, то роби це сам. І поквапся, бо може зчинитися галас. Принеси його зброю!

Жінка рушила в ліс і часто озиралася, допоки дерева не заступили її. Тоді Турін пішов своєю дорогою, не сказавши ні слова. Андроґ же дивився, як той іде, нахмурившись так, ніби міркує над загадкою.

Коли Турін повернувся до табору розбійників, то застав їх у тривозі та сум'ятті, бо вони вже надто довго затрималися на одному місці, неподалік від садиб, які добре охоронялись, і нарікали на Форвеґа.

— Він наражає нас на ризик, — говорили, — за його задоволення, напевно, доведеться платити іншим.

— Тоді обираймо нового ватажка! — сказав Турін, поставши перед ними. — Форвеґ уже не зможе правувати, бо він загинув.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Улрад. — Чи ти шукав меду в тому самому вулику? Невже бджоли жалами закололи його?

— Ні, — сказав Турін. — Вистачило одного жала. Це я порішив його. Однак помилував Андроґа, і він скоро повернеться.

Тоді він розповів усе, що скоїлося, докоряючи тим, хто чинив подібне, і не встиг договорити, як повернувся Андроґ, несучи зброю Форвеґа.

— Бачиш, Нейтане! — гукнув той. — На сполох так і не вдарили. Може, вона сподівається побачити тебе знову.

— Якщо кепкуватимеш із мене, — промовив Турін, — то я пожалкую, що не подарував їй твоєї голови. Ну ж бо, розповідай твою небилицю, та коротко.

Тоді Андроґ досить правдиво розказав про все, що сталось.

— І тепер мені цікаво, які справи були там у Нейтана, — мовив він. — Не наші, здається. Бо коли я з'явився, він уже порішив Форвеґа. Жінці це дуже сподобалось, і вона пропонувала піти з ним, просячи наші голови як калим. Але він не захотів її і прогнав геть; тож я не годен відгадати, чому він мав зуб на нашого ватажка. Моя голова лишилася на плечах, за що я вдячний, хоча дуже збентежений.

— Тоді я не вірю, що ти походиш із народу Гадора, — сказав Турін. — Радше ти належиш до роду Улдора Проклятого і повинен іти на службу в Анґбанд. Однак зараз вислухайте мене! — гукнув він, звертаючись до всіх. — Пропоную вам вибір. Або визнайте мене ватажком замість Форвеґа, або відпустіть. Я або стану на чолі цього товариства, або покину його. А якщо хочете вбити мене, спробуйте! Я битимуся до смерті, моєї чи вашої.

Тоді багато людей похапалося за зброю, та Андроґ вигукнув:

— Ні! Голова, яку він помилував, не дурна. Якщо станемо битися, не один поляже намарно, доки вб'ємо найкращого з-поміж нас.

Потому він засміявся.

— Як було, коли він приєднався до нас, так є і зараз. Він убиває, щоби звільнити простір. Раніше це вийшло на добро, то й тепер вийде; до того ж, він може привести нас до кращої долі, ніж блукати в пошуках здобичі довкола чужих смітників.

А старий Алґунд мовив:

— Найкращого з-поміж нас… Були часи, коли ми вчинили би так само, якби посміли, та відтоді чимало забулось. Урешті-решт, він, можливо, приведе нас додому.