Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

Однак Турінові надокучили ельфійські чертоги й він боявся, що його триматимуть у полоні, тож відповів Маблунґові так:

— Я відмовляюся виконувати твій наказ. І не проситиму прощення у Короля Тінґола за жоден мій учинок, а подамся туди, де його вирок не стане мені завадою. У вас же є вибір: відпустити мене з миром або вбити, якщо ваш закон таке допускає. Та вас замало для того, щоби схопити мене живцем.

Пломінь у його очах довів усім, що це таки правда, і йому дозволили пройти.

— Досить однієї смерті, — промовив Маблунґ.

— Я не хотів смерті Саероса, але й оплакувати його не буду, — сказав Турін. — Нехай він постане перед справедливим судом Мандоса, і, якщо коли-небудь повернеться на цю землю, нехай спершу набереться розуму. Всього найкращого!

— Будь вільним, — одповів Маблунґ, — коли так. Марно бажати кращого тому, хто ступає на такий шлях. Тінь нависла над тобою. Нехай вона не згуститься до нашої наступної зустрічі.

Турін, не сказавши ні слова, покинув їх і хутко пішов геть, самотній, невідь-куди.

Розповідали, що, коли Турін не повернувся на північне узграниччя Доріату і не прислав ані звісточки про себе, Белеґ Міцнолукий сам прийшов по нього до Менеґрота, і новини про вчинки й утечу друга лягли йому на серце важким тягарем. А небавом до королівських чертогів повернулися й Тінґол і Меліан, бо літо вже добігало кінця. І коли Королю доповіли про те, що сталося, він сказав:

— Тяжка ця справа, яку я мушу вислухати уповні. Незважаючи на те, що Саерос, мій радник, загинув, а Турін, мій названий син, утік, завтра я сяду в крісло судді, вислухаю всіх належно ще раз, а тоді виголошу вирок.

Наступного дня Король сидів перед двором на високому троні, а при ньому зібрались усі вожді та старійшини Доріату. Вони вислухали багатьох свідків, причому

Маблунґ із-поміж них говорив найдовше та найчіткіше. І коли він розповідав про сварку за столом. Королю здалося, ніби серце його схиляється на бік Туріна.

— Ти мовиш як друг Туріна, сина Гуріна? — проказав Тінґол.

— Я був ним, однак із правдою товаришую міцніше та довше, — відповів Маблунґ. — Вислухай мене до кінця, Володарю!

Коли розказано було геть усе, аж до прощальних слів Туріна, Тінґол зітхнув, окинув поглядом тих, хто сидів перед ним, і мовив:

— На жаль! На ваших обличчях я бачу тінь. Як же вона прокралась у мої володіння? У цьому я бачу руку злого генія. Саероса я вважав вірним і мудрим, але якби він залишився серед живих, то пізнав би мою лють, бо його кпини — діло неправедне, і я покладаю провину за все, що сталось у залі, на нього. Поки що Турін заслуговує на прощення. Та я не розумію подальших його вчинків, коли гнів повинен був угамуватися. Зганьбити Саероса і гнати його, ніби мисливський пес, до самої смерті — відплата жорстокіша, ніж завдана образа. Такі вчинки свідчать про серце камінне та горде.

Потому Тінґол із хвилину сидів, поринувши в думи, й нарешті сумно промовив:

— Турін виявився невдячним годованцем і, правду кажучи, занадто гордим для його становища. Невже мені варто давати притулок тому, хто висміює мене та мій закон, або прощати того, хто не кається? Ось яким буде вирок. Я вижену Туріна з Доріату. Якщо він спробує ввійти знову, то постане перед моїм судом, і, поки не почне благати прощення, стоячи навколішки, він мені не син. Якщо хтось із присутніх гадає, що цей вирок несправедливий, нехай мовить зараз!

Тоді в залі запанувала тиша, й Тінґол здійняв руку, щоб оголосити вирок. Але тієї самої миті поквапцем увійшов Белеґ і крикнув:

— Володарю, дозволь мені сказати!

— Ти спізнився, — мовив Тінґол. — Хіба тебе не запрошували разом із іншими?