Розділ п’ятий МОДЕЛЬ МІКРОСОНЦЯ

— Увага! — попередила Олена Миколаївна. — Ставлю останній циліндр.

Механічні руки акуратно підхопили шостий циліндр і наблизили його до решти. В ту ж мить на екрані телевізора на місці циліндрів спалахнула яскрава пляма. Усі завмерли. З-під землі до нас долинув приглушений гуркіт вибуху. Механічні руки, понівечені, відлетіли геть.

Вогняний клубок, завбільшки як невелике яблуко, метнувся кілька разів по екрану і завмер у центрі камери, повільно стискуючись і розширюючись, наче дихаючи.

— Скільки політермоелектронів у цій моделі мікросонця? — спитав один академік, не зводячи очей з екрана телевізора.

— Точно можна буде сказати тільки після опрацювання даних. Але, очевидно, не більше чотирьох-п’яти.

Модель мікросонця існувала вже півхвилини. Пульсація була рівномірна.

— Ну що ж, Конте, — повернулась Олена Миколаївна до вченого, — тепер ви вірите, що мікросонце буде стійке?

— Не знаю, — стримано відповів він. — Модель мікросонця, очевидно, таки стійка. Що буде із справжнім мікросонцем, сказати важко…

— Завжди ви із своїми сумнівами! — відмахнулася від нього Олена Миколаївна. — Але погляньте, що це?

Маленький вогняний клубочок став пульсувати повільніше. Він немовби зледачів. Усе рідше й рідше стягувався він до центра, лишаючись більшу частину часу розбухлим, мов футбольний м’яч, і, нарешті, модель узагалі перестала пульсувати. Тепер яскравий клубок завмер і тільки напружено тремтів, стримуючи могутні сили, які розпирали його зсередини.

— Пульсація моделі припинилась, — негайно долетів голос спостерігача, котрий стежив за приладами.

— Бачу! — відгукнулась Олена Миколаївна.

Ніхто більше не сказав ні слова. Це була критична хвилина.

Від кулі, яка дрібно тремтіла, навсібіч потяглися короткі язики полум’я. Вони були такі ж яскраві, як і сама модель. Мікросонце стало схоже на розпечену до білого головку старовинної булави.

Далі з ним почало діятися й зовсім дивовижне. Розпечена куля, зрідка здригаючись, поволі стала більшати. Ось вона стала завбільшки мов кавун, здоровенна диня і все росла і росла, ніби надуваючись зсередини.

— Що це? — вигукнула Олена Миколаївна, вона першою порушила напружену тишу на командному пункті. — Що з нашою моделлю?

Ніхто їй не міг відповісти на це запитання. Коли вже вона сама, авторка моделі, не розуміла, що діється, то хто ж міг їй допомогти?

Я зиркнув скоса на Джемса Конта. Він щойно, декілька хвилин тому, висловлював сумнів в успіхові досліду. Невже він може відчувати радість через те, що виявився правий, а дослід зривається? Ні! Обличчя його закам’яніло, брови напружено зсунулися, а очі невідривно стежили за екраном. Його, як і всіх, охопило почуття тривоги.

Вогняна куля тим часом уже так виросла, що майже торкалася стін підземної лабораторії. Жаростійкі плити, якими було викладено зсередини підземну камеру, не витримували колосальної температури. Олена Миколаївна до краю збільшила подачу рідкого гелію, та це допомогло ненадовго — почала плавитися кераміка. Її поверхня вкривалась бульбашками і важкими краплями стікала донизу.

Ось вогняна куля здригнулась востаннє і, гойднувшись, прилипла до стін камери. Тепер уже на телевізійних екранах перед нами гойдалося суцільне море вогню. На командному пункті пролунало кілька різних дзвінків, і на стінах камери засвітилися червоні лампи — аварійні сигнали. Це реєструючі прилади, які згоряли там, глибоко під землею, надсилали людині свої останні повідомлення.