Розділ п’ятий МОДЕЛЬ МІКРОСОНЦЯ

— Оце так ви шануєте свого прапрадіда! — з жартівливим докором сказав я.

Олена Миколаївна, регочучи, схопила мене за руку і потягла далі в море.

— Давайте наздоженемо он ту голову в червоній шапочці, — запропонувала вона, кинулась у воду і попливла кролем, по-чоловічому сильно вимахуючи руками. Я подався було за нею, але зразу ж безнадійно відстав. Коли Олена Миколаївна наздогнала червону шапочку, з берега почувся удар гонга. Час було повертатись.

Поснідали ми в громадській їдальні. Обладнана вона була так само, як і їдальня у Верхоянському санаторії. Білі столики, накриті світлими скатертинами, на столі набір кнопок, проти кожної з них назва страви. Внизу під їдальнею розміщувалась автоматична фабрика-кухня. Натиснеш кнопку — і зразу ж з’явиться в центрі стола готова страва. Рука людини ні разу не доторкнулась до неї: все зробили машини, настроєні на певну програму.

В меню я помітив декілька страв, очевидно, специфічно австралійських. Поцікавившись, я замовив собі варене м’ясо кенгуру під рожевим соусом. Олена Миколаївна усміхнулась, коли в центрі столу з’явилось моє замовлення.

— Звикаєте до нашої австралійської кухні? Ви б хоч порадились зі мною. Кенгуру — це не найкраще, що в нас є.

— А їсти його можна? — спитав я боязко. — Звичайно! Сміливіше, сміливіше.

Я відрізав маленький шматочок. М’ясо, ніжне, приправлене овочевим соусом, сподобалось мені.

До столу підійшов дуже високий юнак з простим добродушним обличчям.

— Олено Миколаївно, можна підсісти?

— А-а, Віктор, ну, звичайно ж, сідайте. Познайомтесь, Олександре Олександровичу, це Платонов.

— А це ваш знаменитий прапрадід, я вже здогадуюсь.

Віктор, сильно мружачи очі, оглянув мене з висоти свого велетенського зросту і сказав:

— А ви, одначе, маєте прекрасний вигляд як на ваші роки. Я гадав, що це лише фотографи вас так «молодять».

Я вже встиг звикнути до подібних привітань і відповів:

— Мушу сказати, що і я уявляв вас набагато старшим. У вас уже такі серйозні наукові праці, а на вигляд ви просто юнак, студент.

…Підземна лабораторія була за сімдесят кілометрів західніше міста.

Олена Миколаївна дорогою пояснювала мені розташування і призначення будівель у цьому науковому містечку.

— Бачите, під нами кілька довгастих одноповерхових споруд? Це корпуси, в яких встановлено реєструючу апаратуру. Тут записують на кіноплівки, на магнітні стрічки, на паперові смужки ті сигнали, що надходять з підземної камери.

— А де ж сама підземна камера?