Розділ другий У ВЕРХОЯНСЬКОМУ САНАТОРІЇ

Я пообіцяв.

— Тільки спершу поїду хоч ненадовго в Москву. Дуже хочеться глянути, якою вона стала тепер. Мабуть, не впізнати.

Розмова з Оленою Миколаївною, її палка, енергійна підтримка одразу вселили в мене впевненість. Наступного ж дня Кінолу роздобув мені підручник і телевізійні лекції професора Сахарова — тридцять невеликих пластмасових коробочок.

— Починайте, що з вами вдієш! Тільки пам’ятайте: працювати не більше трьох-чотирьох годин на добу і обов’язково з перервами.

— Звичайно, звичайно! — запевнив я його і, тут же вставивши першу коробочку в телевізор, перелетів у великий лекційний зал університету.

Професор Сахаров читав вступну лекцію. Він розповідав про невмирущий науковий подвиг подружжя Кюрі, яке відкрило радій і дало людству нове потужне джерело енергії — атомне ядро. Несподівано поряд з професором на екрані з’явилась маленька світна цятка, за мить вона перетворилась на яскраву кулю, що затьмарила світло сонця. Куля швидко росла, обгортаючись чорною шапкою диму і білими згустками сконденсованої водяної пари. Услід за кулею повільно злітала чорна хмара, а по землі мчала, здіймаючи куряву, вибухова хвиля страхітливої руйнівної сили. Вона виривала з корінням дерева, трощила велетенське каміння, змітала багатоповерхові будинки, сіяла смерть на своєму шляху. У пам’яті прокинулося щось жахливе, що хотілося забути назавжди…

— Це було перше, прокляте людством застосування атомної енергії, — долинув голос Сахарова. — Ви бачите перед собою зафіксований уповільненим зніманням вибух атомної бомби… Та майже одночасно з винайденням бомби люди знайшли спосіб мирного використання атомної енергії.

На екрані з’явилась будівля першої атомної електростанції, добре знайомої мені: колись-то я брав участь у створенні цієї станції. Тепер її після ряду реконструкцій було перетворено на музей.

— Вам, звичайно, зараз дивно бачити такі громіздкі електростанції з величезними атомними котлами. Вони вам здаються незграбними і примітивними. Та це тільки перші кроки людини на шляху підкорення атома. В той час людина була схожа на того хлопчика, котрий, випустивши з пляшки казкового джина, стоїть, наляканий і безпорадний, боячись, що величезна, але сліпа сила цього духа обернеться проти неї самої. Однак сила розуму незмірно могутніша за силу фізичну, і недоумкуваті джини завжди скоряються своєму розумному й хитрому визволителеві. Могутній людський геній розв’язав надзвичайно складну і важливу проблему, відшукавши найзручніший і найекономніший спосіб усунення небезпеки шкідливих випромінювань, які неминуче виникають під час ядерної реакції.

І це зробило людину справжнім володарем атома…

Легко собі уявити, з якою насолодою прослухав я цю першу лекцію! Мабуть, те саме відчував би Бетховен, якби до нього через десять років повної глухоти знову вернувся слух і він почув би свою геніальну музику.

З цього дня почались мої щоденні заняття. Звісно, я працював зовсім не по три години щодня, а по сім, а то й по вісім.

Проте з атомною фізикою мені доводилось знайомитися не тільки за підручниками.

Якось, прогулюючись по парку санаторію, я почув, що мене кличуть звідкись ізгори. Я задер голову і на даху будинку побачив мого партнера з тенісу — Йонеску. Він стояв, спершись ліктями на перила, і махав мені рукою, запрошуючи піднятись до нього. Швидкісний ліфт вивіз мене на дах. Тут, на майданчику під накриттям, стояло кілька дивних машин, трохи схожих на звичайні крісла, закриті прозорими ковпаками. З боків у машин стриміло двоє коротких блискучих крил. Це були одномісні і двомісні орнітоптери — літальні апарати з крилами. Вони не мали ні пропелерів, ні реактивних двигунів, переміщувались у повітрі, мов птахи або комахи, — за рахунок руху крил. Я вже неодноразово спостерігав їх у польоті. Вони стали одним з найпоширеніших видів транспорту.

— Оце роблю профілактичний огляд свого «сонечка», — сказав Йонеску. — Може, допоможете мені?

Я охоче погодився. Ми перевірили один блок мотора.

— Треба б поставити нові шестірні, — сказав Йонеску. — Ви поки що розбирайте далі, а я хутко принесу нові.

Поки його не було, я спробував добратись до рульової передачі, але мені заважала кришка, яка накривала увесь двигун. Я став шукати болти, що ними вона була прикріплена до корпусу, — їх не було. Помітивши з одного боку кришки виступ, я схопив гайковий ключ і, користуючись ним як важелем, підважив її. Кришка не піддавалась. Я наліг на ключ усім тілом. У цю мить з’явився Йонеску.

— Стійте! — раптом закричав він не своїм голосом. — Ви з глузду з’їхали! Що ви робите?!

Я випустив ключ, не розуміючи, що сталося.