Розділ другий У ВЕРХОЯНСЬКОМУ САНАТОРІЇ

— Звичайно. Я вже розмовляв з Оленою Миколаївною по радіотелефону. Ось вам її номер, можете хоч зараз поговорити.

Я раптом спохопився.

— А моя праправнучка хоч розмовляє по-російськи?

— Розмовляє, розмовляє, — запевнив мене Кінолу і засміявся.

— Ви не смійтесь. Знаєте, через перекладача не вийде справжньої душевної розмови. А як же вона з тамтешніми жителями розмовляє? За допомогою кібернетичного перекладача?

— Ні, гадаю, вона знає й англійську. В наш час рідко зустрінеш людину, котра не володіла б бодай двома мовами.

Ми пройшли до кімнати, де на стіні висів великий плаский телевізійний екран. Кінолу за допомогою кнопок на рамі набрав потрібний номер, і матова поверхня екрана зайнялася голубим світлом. У лівому кутку екрана спалахувала й гасла червона пляма виклику абонента.

Зненацька рівне голубе тло зникло, і я побачив перед собою жінку середніх років. З хвилюванням вдивлявся я в її трохи сухорляве, видовжене правильним овалом лице, в насмішкувато примружені світло-сірі розумні очі. Мені раптом чомусь захотілося знайти в ній хоч якісь знайомі риси, котрі підтвердили б нашу, хоч і дуже далеку, кревність. Моє бажання було, звичайно, дуже наївне, і все ж я відшукав ледь помітну схожість між нею і моєю дружиною — у вузькуватому розрізі широко розставлених очей, в темно-русявому пишному волоссі. Втім, не берусь запевняти, що ця схожість існувала насправді, а не була фантазією людини, яка не встигла примиритися з втратою своєї родини. Вона впізнала Кінолу і спитала:

— Ну, де ж мій пращур?

— Ось він!

Кінолу підштовхнув мене до екрана.

— О, так оце ви такий! — вигукнула вона і глянула на мене з такою відвертою цікавістю, що я зніяковів.

— Отак би й ви, Олександре Олександровичу, розглядали сучасника грізного Атілли, який устав з домовини, — зареготав Кінолу і додав поквапливо: — Ну, я піду, а ви тут знайомтесь, налагоджуйте родинні стосунки.

Олена Миколаївна своєю невимушеністю, теплотою і щирим інтересом до мене швидко розсіяла холодок перших хвилин знайомства. Ми розговорилися. Через кілька хвилин я вже поділився з нею своїми планами на майбутнє. Вона замислилась.

— Скільки ви ще пробудете в санаторії?

— Три місяці.

— От що я вам пораджу, — зразу ж перейшла вона до діла. — Візьміть університетський курс атомної фізики професора Сахарова. Це, на мій погляд, найкращий підручник, який зараз є. Крім того, недавно вийшли телевізійні записи лекцій того самого Сахарова. Таке поєднання дуже зручне. Ви зможете, прослухавши спершу лекцію по телевізору, опрацювати потім той же матеріал за підручником. Якщо раптом щось видасться складним, дзвоніть мені, я завжди буду рада вам допомогти.

Ми довго розмовляли того вечора. Олена Миколаївна розповідала мені про свою родину. Її чоловік, Ярослав Павлович, був астроном і працював на Місяці. Там побудували прекрасно обладнані астрономічні обсерваторії. Майже цілковита відсутність атмосфери на Місяці полегшувала спостереження, тому можна було дуже точно визначати положення планет, комет і астероїдів, попереджати ракетоплани про можливі зіткнення з великими метеоритами, повідомляти про проходження метеоритних роїв, стежити за точністю вимірювання часу, завбачати магнітні бурі — одне слово, вести найважливіші наукові спостереження та виконувати ту величезну допоміжну роботу, без якої не могла обійтися жодна міжпланетна експедиція.

Дочка Олени Миколаївни, Аня, працювала тваринницею на одній австралійській фермі. Мав я ще одного прямого нащадка, брата Олени Миколаївни. Але він разом з її чоловіком був на Місяці.

— З нетерпінням чекатиму на ваш приїзд, — сказала Олена Миколаївна.