Розділ п’ятнадцятий ЗВІСТКА ЗДАЛЕКУ

— Боюся, що це не так-то просто. Адже за сто тисячоліть зорі мусили б у якійсь мірі змінити своє розташування, — заперечила Олена Миколаївна.

— А пам’ятаєте слова того велетня, котрий поклав на землю це кільце: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас». Він напевне ж розраховував, що його кільце буде знайдене наступними поколіннями людей, які зуміють у той чи інший спосіб налагодити з ними зв’язок. Шкода, що він не здогадався сказати ще щось.

— Одне, мені здається, ні в кого не може викликати сумнівів, — мовив я, — це те, що планета, на якій живуть велетні, значно більша за нашу Землю.

— Чому?

— Бо зразу видно, що відчували вони себе на Землі набагато легшими, ніж на своїй планеті. Ви звернули увагу, якими велетенськими стрибками вони побігли до ракети? Немовби ми на Місяці… Ясно, що їхня планета більша.

Невідомо, скільки ще часу ділилися б ми враженнями, якби Чжу Фан-ші не помітив скелю, що чимось була схожа на ту, в яку вдарив сніп проміння від ракети. Ми підлетіли до неї. На наше велике розчарування, на скелі не було жодних слідів, які свідчили б, що колись тут сталась така важлива подія. Нам не хотілось вірити в це. Ми якнайретельніше оглянули всю скелю. Нічого! Анінайменшої вибоїни чи оплавленого каменю на ній не було.

— Ну що ж, — зітхнув після довгих пошуків Джемс Конт. — Врешті-решт саме по собі кільце є досить вагомим доказом.

— Стривайте! — обірвала його Олена Миколаївна. — А подивіться на наш майданчик з валуном, адже звідси його не видно! Це ж говорить про те, що ми обстежували зовсім не ту скелю. Он сусідня скеля, звідти майданчик з кільцем буде видно. Летімо до неї!

Не треба було довго оглядати поверхню сусідньої скелі, щоб побачити на ній величезну западину у формі правильного кола з оплавленими рівними краями. Западина була така незвичайна, що зразу ж поставала думка про її штучне походження. Вона була заввишки зо три людських зрости. Хтось висловив думку, що по цьому сліду можна досить точно визначити розміри фотонної ракети велетнів.

— Цікаво, дуже цікаво… — бубонів Чжу Фан-ші, обмацуючи гладеньку стіну западини. — Це вже не гіпноз, не навіювання, а реальний предмет, який можна не лише помацати рукою, а й сфотографувати. Зараз я це зроблю.

Він сфотографував нас на фоні западини, потім окремо саму западину під різними кутами.

Деякий час ми оглядали місцевість навколо скелі, намагаючись знайти ще який-небудь слід перебування на нашій Землі таємничих білих велетнів. Але більше нам нічого не вдалося виявити.

Ми повернулись назад до майданчика, де лежало кільце, і застали там дивну сцену! Інагос стояв, похитуючись, стиснувши долонями скроні.

— Інагос! — покликала його Олена Миколаївна.

Він навіть не обернувся на голос. Ми висіли в повітрі по другий бік кільця і з подивом дивились на палеонтолога.

— Чи не збожеволів він з радощів? — спитав Чжу Фан-ші.

У цей час Інагос, похитуючись, ступив уперед, протер очі руками. Ми зрозуміли, в чому річ.

— Навіщо ви знову вмикали кільце? — спитала його Олена Миколаївна.

— Мені без вас раптом спало на думку, що воно більше не діятиме, і я вирішив перевірити…

— Що ж вийшло?