Розділ п’ятнадцятий ЗВІСТКА ЗДАЛЕКУ

— Так, я гадаю, колись, ще до обледеніння Антарктиди, на Землю з іншого світу прилітали білі гіганти й лишили тут своє кільце, можливо, сподіваючись, що нащадки цих дикунів розгадають загадку.

— Це скидається на міф, — похитав головою Джемс Конт.

— Чому? — палко заперечив йому Інагос. — А по-моєму, якщо відмовитись від припущення Олени Миколаївни, то тоді цьому явищу взагалі не можна дати ніякого наукового пояснення. Подумайте самі. Ми знайшли кільце, яке, без сумніву, довгий час перебувало під шаром криги і грязюки. Хто його міг зробити? Дикі люди кам’яного віку? Звичайно, ні. Наші сучасники? Ні. Ми не спроможні створити таку досконалу систему пам’яті.

— Взагалі-то щось схоже я бачила рік тому у Ванкувері, в Канаді, — сказала Олена Миколаївна. — Там один професор розробляв систему електронної пам’яті. Суті своїх робіт він детально не викладав, але я знала, що їхня лабораторія має справу зі струмами різних частот, від найнижчих до найвищих. Одного разу під час досліду він сам і всі його співробітники раптом поринули у глибокий сон. Спали вони весь день до вечора і прокинулись тільки тому, що у всьому інституті наприкінці робочого дня вимкнули електрику, як це роблять у багатьох установах. Згодом їм пощастило з’ясувати, що їхній сон викликала певна комбінація електромагнітних випромінювань різної частоти, з якими вони в ту хвилину провадили експеримент. Цікаво, що ця комбінація електромагнітних коливань різних частот не лише приспала людей, а й викликала певні сновидіння: під час сну всі вони бачили химерні видіння — в’юнкі різнобарвні смуги, яскраві кулі і блукаючі цятки. Багато хто казав, ніби рух цих яскравих предметів асоціювався в них із тихою мелодійною музикою. Характерно, що ніхто із співробітників не бачив якогось доладного сну. Це говорить про те, що за допомогою електромагнітних коливань можна змусити людину бачити певні сновидіння. От я й гадаю: можливо, оце загадкове кільце є дуже досконалою схемою електронної пам’яті, шляхи для створення якої ще тільки намацують наші сучасники.

— А білі велетні понад сто тисяч років тому вже мали таку високорозвинену техніку! — вигукнув Інагос. — Уявляєте, яке мусить бути в них життя зараз там, на планеті, що облітає оранжеве сонце!

— Добре було б відшукати ще які-небудь сліди, котрі підтвердили б, що білі велетні таки справді колись побували на Землі, — сказав я.

— Що ви! Відтоді минули тисячоліття, і жоден слід просто фізично не міг зберегтися, — заперечив мені Інагос.

— І це кажете ви, палеонтолог! — мовив Чжу Фан-ші, відступаючи на кілька кроків убік від кільця та піднімаючи з землі якийсь білий предмет. — Наприклад, оце вам нічого не нагадує?

Не треба було бути досвідченим палеонтологом, аби, побіжно глянувши на білий шматок твердого кварцу, встановити, що його обробила людська рука.

Інагос вихопив у Чжу Фан-ші кварцовий уламок і почав пильно розглядати його.

— Нагадує кам’яну сокиру, яку тримав у руках вождь первісного племені. Дивіться! В ньому зроблено навіть отвір для ручки!

— Ось вам і перший слід! — задоволено сказала Олена Миколаївна.

— Ні, цей камінь хоч і непогана знахідка, але він не може бути доказом того, що білі велетні справді побували на Землі. Камінь належить дикунові, а не велетням.

— Я знаю, де міг лишитися слід від велетнів! — зненацька вигукнула Олена Миколаївна.

— Де? — спитали ми разом.

— Пам’ятаєте, коли велетні відлітали з Землі, з їхньої ракети вихопився яскравий сніп світла і вдарив у скелю?.. Що, коли нам спробувати знайти ту скелю?

Ми з ентузіазмом схвалили пропозицію Олени Миколаївни. Чжу Фан-ші став підганяти нас. Тільки Інагос відмовився летіти з нами. Він лишився біля кільця, щоб ще раз якнайретельніше сфотографувати його.

— Ви помітили, — спитав я в своїх товаришів, — що не тільки ми з вами, а й первісні люди розуміли те, про що говорили велетні. Пам’ятаєте, як вони закричали, коли велетні відмовилися лишитись на Землі? Очевидно, ці прибульці могли кожній людській істоті навіювати свої думки. Чужу мову вони, очевидно, розуміють так само добре, як і свою.

— Для цього, мабуть, необхідно збагнути таємницю самого процесу мислення, — зауважила Олена Миколаївна.

— Ех, коли б з нами був ваш чоловік! — промовив Джемс Конт. — Він би зразу визначив, яку частину зоряного неба ми бачили наприкінці тієї дивної сцени, перш ніж зникло видиво.