Розділ п’ятнадцятий ЗВІСТКА ЗДАЛЕКУ

Та ось велетні підняли руки догори, і весь натовп первісних людей упав навколішки, відкинувши свої палиці і кам’яні сокири.

Я раптом відчув, що якась невідома сила, могутня й незборима, ніби чари, заполоняє мій розум, змушуючи покірно й тупо виконувати її веління.

Мабуть, ніхто з учених не міг би похизуватися тим, що він розуміє недосконалу мову первісних людей. А я, перебуваючи в цьому дивному стані, розумів. Я не зміг би достотно передати зміст цього дивного ревіння, але загальна суть його була та, що первісні люди, впавши навколішки, прохали велетнів не покидати їх, благали лишитись і, як і раніше, допомагати їм на полюванні та в рибальстві. Плем’я первісних людей обіцяло велетням віддати їм найкращих своїх дівчат і добути улюбленого чорного каменю стільки, скільки ті забажають. В екстазі вони з силою били чолом об землю і благально заломлювали руки.

На білих обличчях велетнів з’явилась поблажлива усмішка.

— Чезонкл… — тихо промовив один із них, мабуть старший, і заперечливо похитав головою.

Я зрозумів, що він сказав: «Прощавайте!» З горлянок людей, які стояли навколішки, вихопився відчайдушний рев. Одночасно я відчув у душі незрозумілу розпуку. Один із велетнів зробив кілька кроків уперед, скинув із своєї голови кільце з двома фіолетовими стрижнями, поклав на землю, відступив на крок і сказав:

— Ійрго-енес-в’я-полуно-шерпні-дхаа. Ролго-дхаа-кесл.

Якимсь чином у моїй свідомості мимоволі з’явився переклад цієї фрази: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас. Бережіть оце!»

Потім він підхопив із землі попід пахви кремезного вождя племені, підняв його дужими руками і щось прошепотів на вухо, вказуючи очима на загадкове кільце. Опустивши на землю вождя, який тремтів від страху, велетень знову підняв руки догори і разом із своїм товаришем повільно позадкував, не спускаючи з первісних людей пильних блакитних очей. Так, задкуючи, обидва вони відійшли метрів на чотириста, далі повернулися спинами, широкими стрибками побігли до великого довгастого предмета, що лежав далеко в долині, і сховалися в ньому. В томливому мовчанні минула хвилина, друга, потім з одного кінця довгастого предмета вирвався сліпучий білий струмінь світла, який ударив у стрімку скелю, що стояла навпроти. Довгастий предмет злетів у повітря, описав у небі велику спіральну криву і зник з очей.

Первісні люди посхоплювалися з землі. Вони тужно кричали, немов оплакували безповоротну втрату. Деякі з них гострими нігтями дряпали до крові собі обличчя. Знову почулась тиха дзвінка мелодія. Поволі натовп первісних людей, що ридали від горя, розтанув перед очима, а потім зник. У білому тумані, який знову огортав мене з усіх боків, я на кілька секунд побачив темну ділянку неба з зірками, що сяяли на ньому. Недалеко від однієї зірки було видно загадкове кільце з двома стрижнями. Картина зоряного неба зникла так само несподівано, як і з’явилась. Я спам’ятався і подивився навкруги.

Поряд були Олена Миколаївна, Джемс Конт, Чжу Фан-ші та Інагос. Вони так само невтямно, як і я, озирались довкола. Перед нами лежало сріблясте кільце з двома стрижнями по боках.

— Чортівня яка! — вигукнув Інагос. — Ви що-небудь бачили, чи це тільки мені одному примарилось?

Виявилося, кожен з нас спостерігав одну й ту саму сцену прощання велетнів з первісними людьми і розумів усе, про що вони говорили між собою.

— Цікаво, що ж тут сталося? — спитала Олена Миколаївна? — і допитливо подивилась на нас.

Усі мовчали, не знаючи, що відповісти.

— Там, де світить оранжеве сонце, ваші нащадки знайдуть нас… — задумливо повторив Джемс Конт. — Що це могло означати?

— Еге ж, цього горішка зразу не розгризеш, — озвався Інагос. — Цікаво те, що якась таємнича сила, яка ховається в цьому кільці, викликала в уяві різних людей одну й ту саму сцену. Більше того, вона в якийсь незбагненний спосіб навіяла нашій свідомості зміст тих слів, що ними обмінювались велетні і первісні люди.

— Що ж це за сила? — спитав Чжу Фан-ші.

— Мені здається, — сказала Олена Миколаївна, — що в цьому кільці закладено невідому нам, але дуже досконалу систему пам’яті, котра відтворила перед нами події, які відбулись багато тисячоліть тому на Землі.

— То ви вважаєте, оте все, що ми зараз бачили, таки було насправді? — здивувався я.