Розділ тринадцятий ЗЛИТТЯ ІДЕЙ

Автоматичні прилади, що реєстрували температуру, майже миттю відгукувались на її найменші коливання. Світлова пляма і далі зменшувалась та ставала усе яскравіша і яскравіша. Тепер температура в ній зростала ще швидше, ніж раніше.

— Чотириста сімдесят градусів…

Діаметр плями нині не перевищував кількох десятків кілометрів. Вона стала така яскрава, що на неї боляче було дивитись навіть на екрані телевізора. Зменшили яскравість. Коричнюваті вершини гір, видимі здалеку, одразу потьмяніли, світлова пляма стала теж не така яскрава і виділялась у темряві великим оранжевим диском. Здавалося, що на Місяці настала ніч і хтось освітлює його поверхню велетенським кишеньковим ліхтарем.

— Дев’ятсот п’ятдесят градусів…

Тепер світлова пляма до червоного світіння нагрівала «місячні породи, що продовжували горіти і після того, як пляма сповзла з них. Було видно, як здіймаються стовпи диму над рівниною. Це почали переганятися смоли, які містились у місячних породах.

— Тисяча триста градусів… Тисяча вісімсот, — майже щохвилинно повідомляв тепер про швидке зростання температури Джемс Конт.

Подекуди всередині світлової плями стали з’являтись язики полум’я, котрі тут же зникали в безповітряному просторі. Пляма сяяла вже не червоним, а сліпуче-білим світлом.

— Дві з половиною тисячі!..

Гірська порода в центрі світлової плями розплавилась. На поверхні Місяця, там, де була світлова пляма, клекотіло і вирувало величезне розтоплене озеро.

— П’ять тисяч!..

Поверхня Місяця, здавалось, кипіла, на ній лускалися величезні бульби газів, що виходили зсередини. Врізнобіч і вгору злітали бризки лави, яка кипіла і випаровувалась. Увесь район експерименту затягло чорною кіптявою, що клубочилась. Місячна рівнина горіла, випаровуючись.

В актовому залі запанувала мертва тиша. Всі нетерпляче чекали, чи досягне температура у світловій плямі потрібної величини.

— Сім тисяч градусів! — долинув голос Джемса Конта. — Сім тисяч п’ятсот! Вісім тисяч! Дванадцять тисяч! — вигукнув Джемс Конт. — Далі підвищувати температуру припиняємо.

— Площа світлової плями з температурою в дванадцять тисяч градусів зараз дорівнює дев’яти з половиною квадратним кілометрам, — додав Чжу Фан-ші, який разом з Контом стежив за дослідом.

Усі, не зводячи очей, дивились на екран телевізора. Там бушувало полум’я. Здавалося, що Місяць пропалили до самого центра і тепер з його таємничих глибин виривається розтоплена магма.

Врізнобіч від розтопленого озера тяглися довгі світлі ручаї породи, що поступово холола. При охолодженні з них вилітали незгорілі частки графіту і розліталися фонтанами сяючих бризок. Це було одночасно і прекрасне, і страхітливе видовище. Я мимоволі уявив собі, скільки лиха могло б накоїти наше мікросонце та плавуче дзеркало, коли б їх винайшли раніше, в епоху імперіалістичних війн. Бачачи, як на моїх очах перетворилась на киплячу рідину досить велика височина, я із жахом подумав, що така ж доля в наші дні могла б спіткати найбільші міста світу з їхнім багатомільйонним населенням.

Тим часом система «плавуче дзеркало — мікросонце», скоряючись волі людини, розфокусувалося. Світлова пляма на поверхні Місяця швидко збільшувалась. Ось її край добіг до зубчастих гір і скоро зник з очей. На поверхні Місяця лишилось величезне озеро розтопленої лави й попелу. Воно ще вирувало і клекотіло кілька хвилин, здуваючись пухирями, від яких його поверхнею прокочувались в’язкі хвилі, та згодом стало швидко темніти. Розтоплені породи не окислялися, як на Землі, киснем, і тому озеро застигало рівним гладеньким шаром, блискучим, мов ідеальне крижане поле, котре підготували для фігурного катання. Тверда, дзеркально гладенька лава продовжувала швидко холонути, випромінюючи тепло в морозний космічний простір. Раптом усю поверхню озера навскіс розірвала глибока тріщина. За кілька хвилин з’явилася друга. Потім третя. Тріщини виникали швидко, мов змії, що хутко розповзались. Ще недавно гладенька поверхня тепер геть уся була вкрита глибокими тріщинами, розташованими в хаотичному безладді. Подекуди із тріщин ще вихоплювались язики полум’я. Пізніше й вони зникли.

В актовому залі всі схвильовано загомоніли. Олена Миколаївна підійшла до мікрофона і від імені усіх присутніх подякувала колегам за блискуче здійснення експерименту.

— Результати перевершили всі наші сподівання, — сказала вона. — Правда, слід враховувати й те, що на Землі доведеться світлову пляму стискувати до менших розмірів, бо наша атмосфера дуже послаблюватиме теплове проміння, та це вже деталі. Я, мабуть, висловлю загальну думку, коли скажу, що гідроциклони професора Брамса для виготовлення пінопласту стали після цього досліду цілком реальною річчю. Матеріал для їхнього облицювання, який витримує температуру в сім тисяч градусів, уже створено. Це знаменитий супертерміт. Треба тільки налагодити його промислове виробництво. Тепер я остаточно переконана, що ми відвоюємо у криги Антарктиду!