Розділ «24»

— Але чого ви тут сидите? — питаю знов. Чорти його батька знають, що я мав казати. Розгубився — кошмар!

— Ти б не міг трохи тихіше? Просто я сиджу…

— Мені однаково пора збиратися, — кажу. Слухайте, а рознервувавсь! Заходився потемки натягати штани. Тицяю, тицяю ногами в кляті холоші — ніяк не попаду. Я вже стільки надивився на цих психів — у школах і т. ін.,— що більше вже їх ніхто не бачив, і завжди їм від мене щось треба.

— Куди це тобі пора збиратися? — питає містер Антоліні. Він намагався розмовляти, каналія, спокійно, навіть байдуже. Та не такий він був байдужий, повірте мені!

— Я залишив на вокзалі свої речі. Краще, мабуть, поїду й заберу їх. Там усе моє манаття.

— Ніде твої речі до ранку не дінуться. Лягай і спи. Я теж піду спати. Що це з тобою сталося?

— Нічого зі мною не сталося, — кажу. — Просто у мене в саквояжі всі мої гроші й усі речі. Я скоро вернусь. Візьму тачку й скоро вернусь. — Слухайте, я трохи в'язів собі не скрутив у темряві! — Річ у тім, що гроші не мої, а материні, і я…

— Не сміши, Голдене. Лягай спати. Я теж піду спати. Ніде твої гроші до ранку не ді…

— Ні, я серйозно. Мені треба йти. їй-богу.

Я вже майже одягся, тільки краватки все не знаходив. Хоч убий, не міг пригадати, куди в біса її запроторив. Тоді. махнув рукою — піду, думаю, й без краватки. А каналія Антоліні сидить собі в кріслі збоку й мовчки стежить за мною. Було, звичайно, темно, і я погано його бачив, але знав, що він не спускає мене з очей. А сам п'є. Я навіть бачив у нього в руці оту його невідлучну склянку.

— Дивний ти хлопець. Дуже дивний.

— Знаю, — кажу. Краватки я вже й не шукав. Так і зібрався без неї. — До побачення, сер! — кажу. — Дуже вам вдячний. їй-богу.

Він ішов за мною до самих дверей, а коли я почав викликати ліфт, став на своєму порозі. Стоїть і все бурмоче, що я, мовляв, «дуже, дуже дивний хлопець». Еге ж, дивний, трясця твоїй матері! Так він стовбичив на тому чортовому порозі доти, доки прийшов ліфт. Зроду мені не доводилось так довго ждати розтриклятущого ліфта. Не брешу.

Я навіть не знав, про що розмовляти, поки чекав ліфта. Але містер Антоліні все стоїть і стоїть у дверях, і я промовив:

— Візьмуся читати гарні книжки. їй-богу! — Треба ж було що-небудь казати. Страшенно незручно вийшло.

— А ти візьми речі й катай знов сюди. Я двері не замикатиму.

— Дуже вам вдячний! — кажу. — Бувайте!

Ліфт нарешті прийшов. Я ступив у нього й рушив униз. Слухайте, тіпало мене, мов у лихоманці! Аж у піт кинуло. Коли я вскакую в отаку халепу, мене щоразу проймає піт. Відколи пам'ятаю себе, вже разів двадцять потрапляв у таку тарапату. Просто вже терпцю немає.