Розділ «24»

В мене й досі є той аркуш, що його тоді дав мені містер Антоліні.

Він підійшов до письмового столу в другому кінці кімнати й навстоячки написав щось на аркуші паперу. Потім вернувся з тим аркушем у руці й знову сів.

— Хоч як дивно, але ці слова сказав не поет. їх написав психоаналітик на ім'я Вільгельм Штекель. Ось що він… Ти мене ще слухаєш?

— Звичайно, слухаю!

— Ось що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій— що вона прагне покірно жити задля своєї справи».

Він нахилився й подав мені аркуш. Я відразу прочитав ті слова ще раз, тоді подякував і сховав аркуш до кишені. Все ж таки він добрий чоловік — так переймається моєю бідою… Це дуже мило з його боку. Але зосередитись я, на жаль, ніяк не міг. Слухайте, я раптом відчув себе жахливо стомленим!

А от містер Антоліні, здавалося, анітрохи не стомився, Проте він уже добряче випив.

— Настане, думаю, день, — каже, — коли тобі доведеться вибирати свою стежку. Й відразу треба буде на неї ступати. Негайно. Ти не матимеш права зволікати жодної хвилини. Ти — ні.

Я кивнув головою, бо він дивився мені просто в очі. Але я не зовсім розумів, про що він каже. Я трохи здогадувавсь, однак певний не був. Страшенно почував себе стомленим.

— Неохота мені про це балакати, — каже містер Анто-ліиі,— але, гадаю, як тільки ти вибереш свою стежку, першим, твоїм кроком буде взятися за-розум у школі. Інакше не можна. Ти повинен учитись — подобається тобі така перспектива чи ні. Ти любиш багато знати. І мені здається, що коли ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсами та їхньою усною мовою, то поба…

— Вінсонами, — уставив я.

Він, мабуть, хотів сказати «містерами Вінсонами», а не «містерами Вінсами». І все ж не варто було його перебивати.

— Гаразд, містерами Вінсонами. Як тільки ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсонами, ти почнеш усе ближче й ближче підступати — певна річ, якщо справді цього хотітимеш, прагнутимеш, чекатимеш, — до знань, які стануть дуже й дуже дорогими твоєму серцю. І тоді ти, крім усього іншого, побачиш, що ти не перший, у кого поведінка решти людей викликала розгубленість, страх і навіть відразу. Побачиш, що ти не один такий, і це тебе втішить і підбадьорять. Багато, дуже багато людей пережили таку саму розгубленість і душевну скруху, що їх оце переживаєш ти. На щастя, дехто а них описав свої душевні муки. У цих людей ти багато чого навчишся — якщо, звісно, схочеш. Так само, як інші коли-небудь учитимуться в тебе, якщо ти матимеш їм що еказати. І це прекрасна допомога, прекрасна наука. Це — не просто знання. Це — історія. Це — поезія!

Він примовк і надпив чималий ковток із склянки. Потій повів далі. Слухайте, оце завівся! Я був радий, що не спробував його перебити абощо.

— Я тебе не переконуватиму, — каже, — що тільки освічені, вчені люди здатні дарувати світові моральні цінності. Це не так. Але я стверджую, що освічені й учені люди, якщо вони до того ж і талановиті, творчі,— а це, на жаль, трапляється рідко, — загалом залишають після себе куди ціннішу спадщину, ніж ті, що проста талановиті й творчі. Перші прагнуть висловлюватись чіткіше й схильні доводити свої задуми до кінця. І що найважливіше — в дев'яти випадках із десяти люди освічені багато скромніші, ніж неосвічені, хоч і здатні мислити. Ти простежуєш хід моїх міркувань?

— Так, сер.

Містер Антоліні знов надовго замовк. Не знаю, чи з вами таке бувало, але дуже важко сидіти й чекати, поки співрозмовник, який про щось задумався, нарешті заговорить, їй-богу, важко. Я щосили намагався не позіхнути. Не те що з містером Антоліні було нудно абощо, ні,— просто мені раптом страшенно захотілося спати.

— І ще одну перевагу дає академічна освіта. Якщо ти достатньо заглибишся в науку, то помалу осягнеш можливості власного розуму. Ти збагнеш, що — для тебе, а що — може, й ні. Згодом ти усвідомиш, який спосіб думок найбільш властивий твоїй душі, твоїй натурі. Завдяки цьому ти не гаятимеш силу часу на те, щоб проникнути в ідеї, які тебе не вдовольняють, чужі тобі. Ти пізнаєш справжню свою мірку і вбиратимеш свій розум у відповідну одіж.

Цієї миті я раптом позіхнув. От свинюка! Та я не міг уже з собою нічого вдіяти.

Але містер Антоліні тільки засміявся.