Розділ «24»

— Та знаю. Звичайно, знаю, — кажу.

— Видко, перед тим, як мені подзвонити, він саме одержав якогось довгого, досить тривожного листа від колишнього твого директора про те, що ти зовсім не хочеш учитися. Що прогулюєш школу, не робиш уроків. Одне слово, взагалі нічого…

— Та нічого я не прогулював! Нам не дозволяли пропускати уроки. Інколи, правда, не ходив на деякі предмети — на ту ж таки усну мову, про яку я вже розказував, але загалом я нічого не прогулював.

Неохота було заводити з ним дискусію. Після кави живіт трохи перестав боліти, але в голові так само тріщало.

Містер Антоліні закурив ще одну сигарету. Смалив він, як скажений. Потім знов озивається:

— Щиро кажучи, я не знаю, що тобі й порадити, Голдене.

— Розумію. Зі мною важко розмовляти. Я знаю.

— У мене таке враження, ніби ти падаєш у якусь страш-пу-страшну прірву. Слово честі, й сам не знаю… Ти мене слухаєш?

— Слухаю.

Видно було, що він напружено міркує, намагається зосередитись.

— Може навіть, ти докотишся до того, що в тридцять років невилазно сидітимеш у якомусь барі й ненавидітимеш кожного, хто скидатиметься на колишнього футболіста з університетської команди. А може, навпаки, станеш вельми освіченим і ненавидітимеш людей, які неправильно розмовляють. Чи, може, осядеш у якійсь конторі й жбурлятимеш скріпками в стенографістку, що сидітиме навпроти. Хтозна. Ти взагалі хоч розумієш, про що я кажу?

— Розумію, аякже, — відповідаю. Я його справді розумів. — Тільки ви не маєте рації щодо того, нібито я всіх ненавидітиму. Колишніх футболістів, і взагалі. їй-богу, не маєте. Я ненавиджу зовсім не всіх. Бува, зненавиджу когось, а потім і відійду, — як-от, скажімо, отого Стредлейтера з Пенсі чи отого другого, Роберта Еклі. Бувало, я тих хлопців ненавидів, ніде правди діти, але це ніколи не тривало довго. Ось що я маю на увазі. Потім, коли їх день-два не побачиш — не зайдуть до тебе в кімнату чи не зустрінеш у їдальні,— мені їх уже навіть бракує. Розумієте, якось аж бракувало їх.

Містер Антоліні хвилю мовчав. А тоді підвівся, поклав у склянку ще шматочок льоду й знову сів. Видно було, що він задумався. Як на мене, то краще б він до цієї розмови повернувся завтра вранці, а не-зараз. Та йому не терпілось побалакати зараз. Людям завжди кортить побалакати саме тоді, коли тобі не хочеться.

— Ну гаразд. А тепер послухай трохи мене… Може, зараз мені й не пощастить висловити свої думки так, як хотілося б, але через день-два я напишу тобі листа. Тоді ти все гарненько собі обміркуєш. Але все ж таки послухай, що я тобі скажу. — Він знову спробував зосередитись. Потім промовив: — Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати. Ти стежиш за моєю думкою?

— Так, сер.

— Правда?

— Правда.

Містер Антоліні встав і долив собі ще віскі. Потім знову сів. І довго мовчав.

— Не хотілося б тебе лякати, — промовив нарешті він, — але я добре уявляю, як ти благородно жертвуєш собою задля якої-небудь нікчемної справи. — Він дивно глянув па мене. — Скажи, ти прочитаєш уважно те, що я тобі напишу? І збережеш?

— Так, звичайно, — відповідаю. І я виконав свою обіцянку.