Розділ «16»

Над прірвою у житі

Коли я поснідав, ще не було й дванадцятої. З Саллі ми мали зустрітися аж о другій, і я вирішив якомога довше погуляти. З голови не йшли оті дві черниці. Я все думав про отой старий, пошарпаний солом'яний кошик, з яким вони ходили збирати пожертви, коли не мали уроків. І я спробував уявити собі, як моя мати, чи тітка, чи ота психопатка мати Саллі Гейс, чи ще хтось із знайомих стоїть десь під універмагом і збирає гроші для бідняків у старий, пошарпаний солом'яний кошик. Навіть уявити собі важко! І не так мою матір, як тих двох. Тітка, правда, бере участь у добродійних заходах — особливо в тих, які провадить Червоний Хрест і т. ін.,— однак одягається вона завжди як на весілля і коли йде на такий захід, то теж щоразу вдягається як на весілля, й губи наводить, і т. ін. Просто не знаю, як би вона вийшла на вулицю робити що-небудь добродійне, коли б довелося надягти чорну черничу сутану й не фарбувати губів. А матуся каналії Саллі Гейс! Господи боже! Та ця піде — з кошиком збирати гроші тільки тоді, коли кожен, хто даватиме дрібняк, цілуватиме її в одне місце! А якби люди просто клали гроші в кошик і йшли своєю дорогою, нічого їй не сказавши, не звернувши на неї уваги і т. д., то вона вже через годину покинула б усе к бісовому батькові. їй це просто набридло б. Віддала б той кошик і побігла б обідати в який-небудь шикарний ресторан. Тим-то мені так і сподобалися оті черниці. По них зразу видно, що у шикарних ресторанах вони не обідають. І мені стало пекельно сумно, коли я подумав, що вони ніколи не ходять обідати у шикарні ресторани. Я знав: це не так уже й важливо, але мені все одно зробилося сумно.

Я рушив у бік Бродвею — просто так, знічев'я, адже я не був там цілу вічність. Крім того, я хотів знайти магазин платівок, який у неділю був би відчинений. Я збирався купити каналії Фібі одну платівку — «Крихітка Шерлі Бінз». Дістати цю платівку було страшенно важко. Там співалося про маленьку дівчинку, яка не хотіла виходити з дому, бо в неї випали два передніх зуби й вона соромилася. Я чув цю пісеньку в Пенсі. Один хлопець із верхнього поверху мав платівку, і я хотів її відкупити, бо знав, що Фібі просто вмре, як почує ту пісеньку. Але він не продав. То була дуже стара, але шедевральна платівка, її записала років двадцять тому негритянка Естелла Флетчер. Вона там співає з надривом, на манір диксиленду, як у борделі, але в неї виходить зовсім не сентиментально. Якби співала біла співачка, вона зробила б таку собі чарівну пісеньку, і все, а каналія Естелла Флетчер знала, що треба» Це була одна з найкращих платівок, які мені взагалі доводилось чути. Отож я й надумав купити її в одному з тих магазинів, котрі відчинені в неділю, а тоді піти з нею до парку. В неділю Фібі часто ходить до парку кататися на ковзанах, І я знав, де її там можна знайти.

Холоднеча стояла не така, як учора, але сонце не показувалось, і гуляти було не дуже приємно. І все ж дорогою я побачив одне приємне видовище. Попереду йшла ціла сім'я — видно, з церкви: батько, мати і маленьке, років шести, хлопченя. Виглядали вони досить убого. Батько був у такому блакитно-сірому капелюсі, що їх часто носять бідняки, коли хочуть мати елегантний вигляд. Він ішов поруч із дружиною, обоє розмовляли і не звертали на хлопченя ніякої уваги. А хлопченя було просто чарівне. Воно йшло не тротуаром, а вулицею, попід самою узбочиною. І ступало рівненько, мов по шнурочку, — хлопчики люблять так ходити. Йде і всю дорогу щось мугикає собі під ніс. Я наддав ходи — що ж воно, думаю, виспівує. А хлопченя виспівувало: «Якщо хтось когось піймає у густому житі…» Голосок такий тоненький, приємний. Співало хлопченя просто для забавки, це зразу було видно. Мимо пролітають машини — чух! чух! — раз у раз вищать гальма, батько й мати не звертають на хлопченя ніякісінької уваги, а воно крокує собі попід самим тротуаром і виспівує: «Якщо хтось когось піймає у густому житі…» У мене аж настрій піднісся. Аж на душі стало не так тоскно.

На Бродвеї стояв шум і гам. Була неділя, всього лише дванадцята година, однак людей — тьма-тьмуща. Всі бігли в кіно — у «Парамаунт», чи в «Астор», чи в «Стренд», чи в «Капітолій», а чи ще в котрусь з отих смердючих душогубок. Кожне таке прибране — неділя ж бо! І це було ще гірше. Але найгірше ось що: у кожного на лобі було написано, як йому кортить у кіно. Я вже не міг на тих йолопів дивитись. Я ще розумію, коли людина йде в кіно через те, що їй нема чого робити. Та коли тобі справді хочеться в кіно й ти біжиш у нього мов на пожежу — тоді це мене просто вбиває. А надто коли бачу тисячі людей, що з собачим терпінням стоять у жахливо довжелезній, на цілий квартал, черзі заради смердючого квиточка! Слухайте, я ледве добіг до кінця того розтриклятущого Бродвею! І мені пощастило. У першому ж магазині, куди я зайшов, виявилася «Крихітка Шерлі Бінз». З мене здерли цілих п'ять доларів — адже цю платівку вдень із свічкою не знайдеш! — але я не шкодував. Слухайте, я раптом відчув себе таким щасливим! Навіть не міг уже діждатися, поки добіжу до парку, знайду каналію Фібі й віддам їй платівку.

Вийшовши з магазину, я вгледів аптеку-закусочну й завернув до неї. Ану ж, думаю, дзенькну каналії Джейн — може, вдома вже. Я зайшов у будку й набрав номер. На жаль, до телефону підійшла її мати, довелося покласти трубку. Не хотілося заходити в довгі балачки і т. ін. Я взагалі не люблю розсюсюкувати по телефону з матерями дівчат. Та слід було принаймні — запитати, чи Джейн уже приїхала на канікули. Язик мені не відсох би. Але ж не хотілося, хоч умри. Для таких розмов потрібен настрій.

Та треба було ще діставати оті кляті квитки до театру. Я купив газету й почав переглядати репертуари. У неділю показували тільки три п'єси. Отож пішов я й купив два квитки в партер на «Я знаю кохання». Вистава була, здається, добродійна чи щось таке. Дивитися п'єсу мені не дуже кортіло, але ж я знав Саллі Гейс, цю королеву кривляк, — вона, каналія, слиною захлинеться, як почує, що грають Ланти і в мене два квиточки! Саллі любить так звані «серйозні», «вишукані» і т. п. п'єси, особливо коли там грають Ланти й ін. А я не люблю. Мені взагалі не до шмиги всі оті походеньки по театрах, якщо хочете знати правду. Кіно, певна річ, іще гірше, але й театри теж не велике щастя. По-перше, я терпіти не можу акторів. Вони поводяться на сцені якось неприродно. Тільки думають, що природно. Правда, в декотрих, у справжніх, виходить хоч і не зовсім, а все ж таки природно. Але не так, щоб цікаво було дивитися. А якщо актор справді гарний, то в нього на лобі написано, що він про себе все знає, і це зразу псує враження. Візьміть, наприклад, сера Лоуренса Олів'є. Я бачив його в «Гамлеті». Торік мене й Фібі брав з собою Д, Б. Спершу він повів нас обідати, а тоді ми пішли в кіно. Д. Б. той фільм уже бачив і за обідом розповідав про нього так, що мене аж нетерплячка вхопила подивитись його чимскоріше. Але постановка мені не дуже й сподобалась. Я взагалі не розумію, що в тому сері Лоурейсі Олів'є такого особливого. Голос, звичайно, потрясний, сам на вигляд збіса шикарний, на нього приємно дивитися, коли він ходить по сцені чи б'ється на дуелі тощо, але ж куди йому до Гамлета — такого, яким його змальовував Д. Б.! Він скидався швидше на якогось генерала, ніж на такого собі пригніченого дивака, в якого не всі дома. Найдужче мені сподобалось у фільмі те місце, де брат Офелії,— в самому кінці він б'ється на дуелі з Гамлетом, — від'їздить, а батько все дає й дає йому поради. І поки батько затуркує йому вуха своїми порадами, Офелія весь час клеїть дурня — то витягне у брата з піхов кинджал, то подрочиться з ним, то ще щось, а він усю дорогу вдає, ніби уважно вислуховує оті дурні батькові поради. Ото клас був! Я аж млів від утіхи. Але таких місць — одне, друге, та й усі. А каналії Фібі припало до вподоби тільки одне місце, де Гамлет гладить по голові свого собаку. Це так смішно, каже Фібі, просто, мовляв, чудо. Так воно, зрештою, й було. Тре7 ба, мабуть, прочитати ту п'єсу самому. А це якраз і погано — те, що я завжди беруся читати такі речі сам. Коли грає актор, я майже не слухаю. Все потерпаю, що він ось-ось зробить щось фальшиво, напоказ.

Отож купив я квитки на виставу з Лантами, взяв таксі й поїхав до парку. Краще було б, звичайно, сісти в метро абощо — адже гроші в мене помалу кінчалися, — але не терпілося скоріше забратися з того чортового Бродвею геть.

В парку було противно. Ніби не дуже й холодно, але сонце показуватись усе не хотіло, і довкола жодної тобі живої душі — тільки собачий послід, харкотиння та недокурки сигар біля лавок, де сиділи діди. А лавки такі мокрі, що, здавалося, сядеш — і промокнеш до живого тіла. Все це страшенно пригнічувало, і часом, хтозна навіть чому, на тілі в мене аж сироти виступали. Зовсім не відчувалося, що скоро буде Різдво. Не відчувалося, що взагалі що-небудь буде. І все ж я поспішав до головної алеї — туди, де Фібі звичайно каталася на ковзанах. Вона любить кататися ближче до оркестру. Аж смішно: саме там любив кататися на ковзанах і я, коли був малий.

Та коли я дійшов до головної алеї, Фібі ніде не було видно. Катались якісь діти, двоє хлопчиків, підкидаючи вгору м'яча, гралися в «штандер», але Фібі ніде не було. Раптом я побачив дівча її років — воно сиділо саме на лавці й прикручувало ковзана. Може, думаю, ця мала знає Фібі і скаже, де її можна знайти абощо. Я підійшов, сів поруч з нею на лавку й запитав:

— Ти часом не знаєш Фібі Колфілд?

— Кого? — каже. На малій були штани і десятків зо два светрів. Очевидно, ті светри їй в'язала мати — такі вже незграбні, як мішки.

— Фібі Колфілд. Ходить у четвертий клас. Живе па Сімдесят першій вулиці. Отам через…

— А ви знаєте Фібі?

— Ну звісно. Я ж її брат. Не знаєш, де вона?

— Це та, що з класу міс Келлон, еге? — питає дівча.

— Не знаю. Здається, так.

— Тоді вона, мабуть, у музеї. Бо ми ходили тої суботи.

— В якому музеї? — питаю. Дівча знизало плечима.

— Не знаю, — каже. — В музеї.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Над прірвою у житі» автора Селінджер Джером на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „16“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Джером Девід Селінджер НАД ПРІРВОЮ У ЖИТІ

  • 1

  • 2

  • 3

  • 4

  • 5

  • 6

  • 7

  • 8

  • 9

  • 10

  • 11

  • 12

  • 13

  • 14

  • 15

  • 16
  • 17

  • 18

  • 19

  • 20

  • 21

  • 22

  • 23

  • 24

  • 25

  • 26

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи