Розділ «13»

Над прірвою у житі

Я йшов пішки до самого готелю. Всі сорок один — ще й _ який! — квартал. І не тому, що мені кортіло пройтись абощо. Просто гидко було знов улазити в таксі. Іноді їздити в таксі набридає так само, як ото підійматись і спускатись у ліфті. Раптом закортить просто піти — далеко чи близько, байдуже. Малим я любив виходити пішки до самої нашої квартири. Аж на тринадцятий поверх!

Уже й не вірилося, що недавно трусив сніг. На тротуарах від нього не лишилося й сліду. Проте холоднеча стояла страшенна, і я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й натяг її — мені був один біс, який у мене вигляд. Навіть навушники повідкочував. От коли б знаття, хто ж усе-таки свиснув мої рукавиці в Пенсі! Руки в мене геть закоцюбли. Я, правда, нічого особливого не зробив би, навіть якби й знав. Загалом я великий боягуз. Намагаюся, звичайно, цього не показувати, і все ж душа в мене полохлива. Якби мені, скажімо, пощастило дізнатись у Пенсі, хто вкрав мої рукавиці, я б, мабуть, пішов до того злодюжки в кімнату й сказав: «Слухай, ти б не віддав мої рукавиці?» А той гад, що поцупив рукавиці, мабуть, відповів би таким невинним-невинним голосом: «Які рукавиці?» Тоді я, мабуть, відчинив би його шафу і знайшов би-рукавиці сам. Вони, певно, були б десь у його клятих калошах абощо. Я б узяв їх, показав тому заразі й сказав: «Може, ці розтриклятущі рукавиці твої?» А злодюжка, мабуть, звів би на мене такий невинний, дурнуватий-дурнуватий погляд і відповів би: «Та я зроду-віку не бачив цих рукавиць! Якщо вони твої, бери. На біса вони мені здалися?!» Я ще, мабуть, стовбичив би перед ним з тими ідіотськими рукавицями хвилин п'ять. Треба, думав би я, зацідити цьому гадові в пику абощо… Розквасити б його смердючу мармизу! Але духу в мене, звісно, забракло б. Я б тільки стояв і люто скреготав зубами. Все, що я міг би зробити, це зневажливо, спогорда кинути йому кілька образливих слів замість того, щоб затопити в пику. Принаймні якби я кинув йому щось зневажливе, образливе, він би, мабуть, устав, підійшов до мене й сказав: «Слухай, Колфілд, чи не хочеш ти сказати, що я — злодій?» Тоді я замість заявити: «Авжеж, ти не помилився, я хочу сказати, що ти — паскудний злодюжка ще й сучий син!» — мабуть, лише сказав би: «Я знаю тільки те, що мої кляті рукавиці знайшлись у твоїх клятих калошах». І той тип одразу ж побачив би, що бити його я не маю наміру, й, мабуть, сказав би: «Слухай, давай розберемося. Ти що — обзиваєш мене вуркаганом?» Тоді я, мабуть, відповів би: «Ніхто нікого вуркаганом не обзиває. Я знаю тільки те, що мої рукавиці були в твоїх чортових калошах». І так тяглося б цілі години. Та кінець кінцем я вшився б з його кімнати й навіть не зацідив би тому гадові в зуби. Я, мабуть, пішов би до уми-валки, висмалив тайкома сигарету й покорчив би перед дзеркалом люті гримаси.

Одне слово, ось про що я міркував цілу дорогу до готелю. Це зовсім не смішно, коли ти боягуз. А може, я й не зовсім боягуз. Хтозна. Може, я тільки наполовину боягуз, а наполовину людина, якій суто начхати, коли десь пропадають її рукавиці. Оце і є одна з моїх вад: я не дуже беру в голову, коли щось утрачаю. Мати через це дуже гнівалась, коли я ще був малий. Буває, люди цілими днями шукають загублену річ. А я ніколи не мав нічого такого, за чим би дуже пошкодував, якби його втратив. Може, саме тому я наполовину й боягуз. Це, звісно, не виправдання. Бути боягузом узагалі не має права ніхто. Якщо ти відчуваєш, що повинен зацідити комусь у зуби і тобі цього навіть хочеться, треба зацідити. Але в мене так не виходить. Мені легше було б викинути гада з вікна або відтяти йому сокирою голову, ніж ударити в обличчя. Ненавиджу я бити людей в обличчя. Краще вже нехай б'ють мене. Хоч така перспектива мене, певна річ, теж не приваблює, але ще дужче я лякаюся в бійці обличчя супротивника. Просто не можу на нього дивитися, ось у чому все лихо. Якби хоч позав'язувати обом нам очі абощо — уже було б легше. Дивне в мене боягузтво, якщо добре подумати, проте все ж таки боягузтво, і край. Я себе не хочу дурити.

І що довше я міркував про ті рукавиці та своє боягузтво, то важче ставало мені на серці. І надумав я зайти дорогою куди-небудь випити. В «Ерні» я взяв тільки три віскі з содовою, та й то останнє не допив. От що я вмію, то вже вмію: це — пити. Я можу пропиячити цілу ніч, і по мені ніхто нічого не помітить, особливо коли я в гуморі. Якось у Гутоні ми з одним хлопцем, Реймондом Голдфарбом, купили пляшку віскі й видудлили її в суботу ввечері у шкільній каплиці т— щоб ніхто не побачив. Він був п'яний як хлющ, а по мені навіть не було нічого видно. Я тільки геть замкнувся в собі і став до всього байдужий-байдужісінький. Але перед тим, як влягтися спати, я виблював — просто зумисне, не дуже мене й тягло.

Одне слово, не доходячи до готелю, я завернув у якийсь занюханий бар. Але звідти назустріч мені виповзли два п'яні в дим типи й почали розпитувати, де метро. Один дуже скидався на кубинця і весь час дихав мені під ніс смердючим перегаром, поки я пояснював їм дорогу. Після цього мені вже навіть перехотілося заходити до того чортового бару, і я вернувся в готель.

У вестибюлі — жодної живої душі. А смерділо так, наче там скидали мільйонів п'ятдесят сигарних недокурків. Не брешу. Спати не хотілося, але на душі було паскудно. Нудьга зелена. Хоч руки на себе накладай.

І несподівано вшелепався я в страшну халепу.

Тільки-но я ввійшов до ліфта, як ліфтер і каже:

— Розважитись не бажаєте, юначе? Чи, може, для вас уже пізненько?

— Ви про що? — питаю. Я навіть не здогадувався, куди він гне.

— Як щодо дівчаток? Не бажаєте?

— Хто — я? — кажу. Поводивсь я страшенно по-дурному, але ж спробуй не розгубися, коли тебе отак просто в лоба й питають!

— Скільки вам років, шефе? — провадить ліфтер.

— А що? — кажу. — Двадцять два.

— А-а… Гм… Ну, то як щодо дівчаток? За один раз — п'ять зелених, за ніч — п'ятнадцять. — Він глянув на свій годинник. — До дванадцятої дня. П'ять зелених — за один раз, п'ятнадцять — за цілу ніч.

— Можна, — кажу. Взагалі це суперечило моїм принципам тощо, але настрій був дуже гнітючий, і я вже ні про що не думав. У цьому ж і все лихо: коли настрій такий гнітючий, то навіть не думається.

— Що значить «можна»? На один раз чи на всю ніч? Мені треба знати.

— На один раз.

— Ну добре. Ви в якому номері?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Над прірвою у житі» автора Селінджер Джером на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „13“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Джером Девід Селінджер НАД ПРІРВОЮ У ЖИТІ

  • 1

  • 2

  • 3

  • 4

  • 5

  • 6

  • 7

  • 8

  • 9

  • 10

  • 11

  • 12

  • 13
  • 14

  • 15

  • 16

  • 17

  • 18

  • 19

  • 20

  • 21

  • 22

  • 23

  • 24

  • 25

  • 26

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи