Таксі було старе, і в ньому смерділо так, ніби там щойно хтось видав назад увесь свій обід. Щоразу, як тільки я зберусь куди-небудь серед ночі, мені попадеться не машина, а якась ригалівка! Як на зло, кругом, хоч і субота, було так тихо, так безлюдно, жодної тобі живої душі. Тільки вряди-годи продефілює в обнімку яка-небудь парочка, — руки одне в одного на талії або ще нижче, — чи гурт гицлів зі своїми дівулями, і всі гигикають, мов ті гієни, хоч нічого смішного там, певно, й немає. У Нью-Йорку взагалі страшно, коли пізньої ночі на вулиці хтось гигикає. На сто миль чути. І так на душі стає самотньо, так гнітюче… Я всю дорогу думав про те, як добре було б зараз поїхати додому, погомоніти з каналією Фібі… Та згодом у нас із водієм зав'язалася розмова. Його звали Горвіц. І був він куди привітніший, ніж отой, що віз мене до готелю. Одне слово, я подумав, може, хоч цей знає про качок.
— Чуєте, Горвіц, — кажу, — ви коли-небудь проїздили повз ставочок у Центральному парку? Пригадуєте, біля Південних воріт?
— Повз що-що?
— Повз ставочок. Таке невеличке озерце. Де качки плавають. Та ви знаєте!
— Ну, знаю. То й що?
— А ви бачили качок, які там плавають? Ну, навесні, і взагалі. Часом не знаєте, де вони діваються взимку?
— Хто де дівається?
— Та качки ж. Може, випадково знаєте? Я ось що думаю: може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі куди-небудь летять — у вирій абощо?
Горвіц усю дорогу повертав голову й нетерпляче зиркав на мене. Видно, нервовий був, каналія! Хоч загалом чоловік і непоганий.
— Та звідки мені в дідька знати?! — каже. — Звідки мені в дідька знати про такі дурниці?
— Не ображайтеся, — кажу. Схоже було на те, що він образився.
— А хто ображається? Ніхто й не ображається.
Ну, коли ти такий вразливий, думаю, то біс із тобою, я тебе більш не чіпатиму. Але він сам почав розмову. Знов обертається до мене й каже:
— Риба звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.
— Риба — то зовсім інше, — озиваюсь я. — Риба — це риба. А я кажу про качок.
— Як це інше? Зовсім не інше! — відповідає Горвіц. І в кожнім його слові чути, що він чимось ображений. — Там рибі взимку ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!
Хвилину я сидів мовчки. Тоді кажу:
— Ну, добре. А що вона робить, ваша риба, коли все оте озерце береться товстою кригою і там навіть на ковзанах катаються, й узагалі?
Каналія Горвіц знов — круть головою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Над прірвою у житі» автора Селінджер Джером на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „12“ на сторінці 1. Приємного читання.