Розділ «Микола Сціборський Націократія»

це синтеза його суспільного світогляду, що здатність до керів­ництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Фашизм не вірить у, владу більшості, в тих її механічних формах (партії, голосовання, парламент), що їх створила по­літична демократія; замість демократичного культу кількості-числа, він творить культ якості — творчої одиниці.

Свій політичний устрій фашизм будує на принципах су­спільної гієрархії, авторитарності й монократизму, де право на кермування мають лише найліпші, себто ті громадяни, що своїми здібностями, енергією й досвідом покликані творити провідну еліту нації — її духову аристократію. Ця еліта, очо­лювана вождем-диктатором, веде за собою більшість нації — народні маси.

Видвигнені фашизмом ідеї авторитарності суспільної організації знайшли широкий відгомін і признання серед націоналістичних рухів інших народів. Між ними та приклонниками старих устроєвих теорій уже від літ точиться завзята боротьба за впливи й владу, що вже позначається певними наслідками націоналістичні рухи скрізь у наступі; їх противники скрізь у відвороті. Причини цього явища ми вже з’ясовували раніше: націоналізм — з його реформаторськими суспільними тенденціями — є діюча й корисна реакція на стан, що його витворили анархія політичної демократії та нівелююче руїнництво комуно-соціалістичного колективізму. Власне в унутрішній конструктивності авторитарно-націоналістичних ру­хів захований “секрет”, що притягає до себе розчаровані й зневірені в хаосі існуючих відносин суспільні маси.

Цей неоспоримий конструктивізм тим не менш не звільняє нас від обов’язку поставитися з критичністю до тих надмірних (і часто непокликаних…) ідеалізаторів режиму диктатури та її метолів, що в свому захопленні схильні цілком ігнорувати те органічне тло, на якому лише і мислимі здорові форми самої диктатури. Такі ілюзії часто витворюють помилкові й не­безпечні погляди на більшість (народну масу), як на ту “во­рохобну юрбу”, або “деструктивну чернь”, що до неї, мов­ляв, можуть бути застосовані лише два середники кермування:

сліпий послух і… погорда. Забуваючи, що самий політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності — вони обертають його в са­моціль, у незмінну на віки вічну догму.

Підходячи до критичного обговорення проблем диктатури, провідної меншості й народної маси (більшості), зазна­чимо, що в аспекті історії вони не є новими. Зокрема питан­ням “правління найкращих” суспільство займалося вже з тих часів, як заіснувала державна організація й політична наука. Є величезна кількість рецептів цієї “селекції” провідної елі­ти. Певна частина з них находила собі примінення в практи­ці життя, виконуючи свою позитивну суспільну ролю до часу, поки їх перестарілий зміст не заступали нові засади й форми. Цей історичний процес є доказом, що творення суспільних устроїв завжди підпадало впливам еволюції, в даному етапі якої збігалися й знаходили собі конкретний вияв нові ідеї, но­ві поняття моралі й нові матеріальні форми існування. Коли в історії розвитку державних і соціальних устроїв хочемо вста­новити якийсь тривалий закон, то він проявляється хіба в од­ному: всякі спроби творення тих чи інших устроєвих форм завжди давали від’ємні наслідки тоді, коли вони відривалися від народу, або полишали його лише в становищі пасивного глядача та виконавця. Існуючи певний час з допомогою на­сильства або інерції, вони банкротували чи то під внутрішніми революційними ударами, чи то внаслідок власного відмирання, спричиненого ізоляцією від більшості суспільства.

Ми підчеркуємо рацію тези фашизму про величезну, кон­структивну ролю творчої індивідуальності в процесах життя. Геній, воля, духова сила, розумова вищість, моральні прикме­тній активний розгон людської особистості завжди були завжди були надзвичайно двигунами ідей, культури й прогресу, будуючи нові епохи. Так само правильний є погляд фашизму, що, дібрана на підставі якости провідна меншість (еліта) е мозком. нервом, душею і провідництвом більшості. Ця еліта є уособленням якісних багацтв нації; вислідом її творчости користується й більшість — народня маса. Історія дає чисельні приклади чисельні приклади величезної ролі індивідуальності й провідної елі­ти в державно-політичному та культурно-цивілізаційному житті народів. Заперечувати ці факти можуть хіба сторонники вульгарно-демократичного культу натовпу, комуно-соціа-лістичного “колективу”, або анархізму.

Але… чи управнюють вони до скороспілих, при тому “засадничнх”, висновків про брак конструктивності народної більшості, до погоджування нею ?.. Чи дійсно народні маси — не лише “юрба”, що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на ролю сліпого знаряддя в руках провідної меншості?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзаль­тованих ідеалізаторів “вождизму”, є діяметральною проти­лежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею “народницьких” течій, то лише в масі добачують дже­рело “правди всіх правд” (класичним зразком цього є відома заява, то у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці… влади). Порівнюючи ці підмінні погляди, ми гадаємо, що прав­да десь посередині…

Заперечування ad hoc творчих спроможностей народних мас повинно привести до заперечення значної частин іс­торії культури людства. Бо ж хто в силі заперечити, що остан­ня твориться й збагачується не лише і не виключно зусилля­ми провідних еліт, але й постачається неоцінимими вкладами з неоформлених глибин народних? Досить вглянутися в етнографію, епос, мистецтво, штуку, музику, культуру і т.д. даного народу, щоб переконатися в тій важливій ролі, що її відограє будуючий інстинкт його мас. Щобільше, історія дає та­кож приклади, коли власне народні маси, у свому здоровому консерватизмі й духовій устійнености виказували у рішаючих подіях далеко більшу відпорність, ніж їх провідні верстви: вони зберігали здобутки національних культур і політично-державних традицій навіть тоді, коли їх еліти, під впливом асиміляції, ставали на службу ворожих історичних фак­торів. Це саме сталося в історії Українського Народу. Ніде правди діти !.. Коли б не ті (погороджувані деким із наших “консервативних аристократів”…) українські маси — не існу­вали б сьогодні підстави відродження Визвольної Ідеї, бо як­раз наша стара “еліта” не лише не спричинялася до її скріп­лення, але станула середником її нищення в ворожих руках (ці явища бачимо ще й сьогодні!). Наша історій дає справді рідкий приклад, коли не еліта, лише власне народні низи сти­мулюють появу нової провідної меншості, видвигаючи її на кін життя зо своїх невичерпаних творчих глибин.

Конструктивізм мас не обмежується на ділянках народного побуту й культури. Він проявляється й в суспільно-по­літичному житті, коли маси стають чинником акції, джерелом нових ідей, шукань й здобутків. Коли комуно-соціалізм добачує причини політичних, господарських і соціальних процесів в історії лише в факторах матеріального порядку, то він допу­скається помилки, подібно як ті, що ці процесії пояснюють виключно впливами ідей і волі провідної меншості. Бо в дійсності на ці здвиги (зміни соціально-господарських систем, державні перевороти, національні революції і т.д.) вплива­ють фактори й духово-ідейного, і матеріального характеру, що — сполучаючись у певний причиновий зв’язок — витворюють імпульси нових прагнень і чину. Поруч із впливами ідей еліти та реальних обставин життя, стає в тих здвигах активним співчинником і народня маса. Коли цього не має, то такі процеси не в стані набути значіння переломової історичної події та змінити існуючий уклад. Зарисувавшись в обмежено­му середовищу даної еліти, вони там же й ліквідуються, або консервуються до часу, поки їх змісту не зрозуміє й не під­держить маса. Треба зазначити, то в більшості випадків на­родні маси, ангажувавшись у певні політичні події, виявля­ють правильне, здорове відчуття моменту та його значіння, хоч чинність їх і має переважно стихійний, неупорядкований характер. Вияви “сліпоти” мас трапляються тоді, коли дана ідея чи історичне завдання ще не заглибилися й не оформили­ся в їх почуваннях і колективній свідомости.

З другого боку народня більшість — з огляду на свою масовість і неоформленість — мало придатна до тяглої, планової, систематичної чинності в широкому державному мас­штабі. Виявляючись у рішаючих моментах у вигляді стихійних здвигів і зривів, її енергія в нормальних часах розплива­ється, розпорошується в тисячах дрібниць серед сірих життєвих будній. Координація цієї енергії, уложення її в певну, постійно й правильно діючу, систему, де рішають план, свідомість. цілей і способів їх досягнення — належить вже еліті, провідній меншості нації. Мобілізуючи всю чинність народу, висуваючи перед ним і розділюючи поміж окремими соціальними прошарками завдання, правильно вчуваючись в їх збірні устремління — провідна меншість веде нарід за собою на шляхи його загального розвитку. Як бачимо, саме життя логічно розділює ролю маси й еліти. Коли завдання останньої означуються вже самим її змістом, то маса — це те середовище, де народжується творча індивідуальність, де наростають і акумулюються збірні будуючі потенції, то без них не лише була б неможливою провідна функція еліти, але зникли б усякі життєві підстави її власного творення.

Як окрема індивідуальність, так і провідна меншість є продуктом свого оточення (народу). Своїм генієм, здібностя­ми, силою духа й волі вони можуть у певних періодах це оточення собі в цілості підпорядкувати ,але сама їх поява зале­жить від його розвитку та якісного змісту. Ескімоси не дали і певно не дадуть світові Бетховенів і Кантів, папуаси — Едісонів, тунгузи чи вотяки — великих політичних систем і провідників. Не видадуть вони і геніїв, бо наколи б такі в них і з’явилися, то були б змарновані без відповідних можливостей свого проявлення. В цьому не має нічого випадкового… Бо творчість вибранців даного народу (провідників) обумовлюється виміром багацтва його духа, його культурних, соціальних і матеріальних ресурсів, його внутрішньою свободою, його зовнішньою незалежністю та його державними традиціями. Ці власне ознаки ділять народи на аристократів і плебеїв, на сильних й слабих, пануючих і поневолених, продуцентів цінностей і їх споживачів, або… руїнників.

Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу; її внутрішній зміст і спроможності у великій мірі залежать від його зрілості й розвитку, а провідна роля — від постійного з народом контакту через втягнення найглибших його прошар­ків у процес активної співтворчості з нею.

Між тим у сучасності існують тенденції легковажити ці підстави суспільного розвитку, і це доходить аж до встанов­лення дивовижних “законів”, згідно з якими провідники й дик­татори не лише не є витвором більшості, не лише не мають рахуватися з її стремліннями, але своєю власною волею і часто всупереч бажанням народу “цієї суми пасивних нулів” — ма­ють здійснювати йому ж на користь те, чого він самий ніколи навіть собі не усвідомив би. Такі приклади дійсно бували…

Нам пригадується велична постать Богочоловіка Христа та небагатьох інших гігантів-реформаторів. Але ж такі постаті з печаттю божеського духа являються раз на століття, а то й ще рідше!. Щасливий той нарід, що йому доля судить таких вождів. Ну, а як їх не має? Чи ж можливо на такій пресумції, що виходить із якогось фетишизму, будувати устрій держави — отого цілком реального витвору, складного механізму, що його складові частини вимагають безнастанного пильнування й раціонального поділу праці та керівництва?

Треба зазначити, що сама проблема диктатури (коли ро­зуміти її не як доцільну методу, а як догму) є надзвичайно скомплікованою й в критеріях своїх суб’єктивною. Бо на практиці кожний диктатор і його провідна група глибоко переко­нані, що власне вони самі та їх правління е “найкращими”, в той час як інші — “гірші”. Як встановлювати правильні крите­рії в оцінках кожного окремого випадку цієї проблеми?

Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого самотворення. Вираз самотворення підчеркуємо, бо справжня диктатура майже завжди приходить і опановує життя сама собою. В цьому й полягає одна а її різниць від демо­кратичного правління, що повстає вона при найменшій “організації”, (вибори, голосування і т.д.) в наслідок свого вміння правильно вчутися в завдання моменту, ба навіть епохи, і зро­зуміти їх — захований від інших — зміст. В початковий пері­од диктатури, її представники найчастіше визначаються висо­кою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчоздібністю й самопосвятою. Ці взнеслі прикмети провід­ників сугерують, захоплюють більшість народу, що в масі сво­їй зправила прив’язана до дрібниць життя й не легко від них відривається. Пірвана чинною волею й високими прикладами проводу, ця більшість вже безкритично, без всякої надуми, полонена самим чуттям й вірою, іде за провідниками, сліпо повинуючись їх наказам. Це буває переважно в рішаючих, переломових епохах життя даного народу; нещасливий той нарід, що не схоче, чи не зуміє в такі моменти огорнутися цим поривом єдності під проводом найкращих !..

Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духово-ідейний порив заступає “ділова” практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й “теплих місць”; загальні ціди затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за вдержання свого панування. Диктатура з чинника, що напочатку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого — підкопують її власні основи.

Процес розмінення внутрішніх вартостей диктатури та просякнення її антисуспільним змістом відбувається навіть і тоді, коли її самотворення стимулювали великі, чисті ідеї. Ці останні лише до часу стримують негативні вияви, що заховані в диктаторському режимі. Наслідком останніх бувають чи то революційні зриви, чи суспільне примітивізування, що тягне за собою культурний і політичний занепад даного народу. Перманентна диктатура — це, власне кажучи, навіть не фор­ма нормального державного устрою. Вся історія політики не знає прикладу, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режи­мами будуючими. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспіль­ний розвиток щоб диктатури — задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує – являлися режимами будучого. Навпаки – вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток.

Лише державний устрій, де — побіч принципів авторитарності правління, якісної суспільної ґієрархії й дисципліни — збережені також елементи суспільної контролі та самодіяльності (в їх здорових формах) — лише такий устрій у стані сво­єчасно стримати переродження диктатури в антисуспільний чинник і забезпечити нації корисне сполучення авторитарно­сті проводу зо збірною, діючою волею народних мас. При цьо­му сполученні відбувається постійна співчинність між творчі­стю провідної меншості й працею, корективами й безпосеред­німи почуваннями середньої “масової” людини. В цей спосіб переходить нормальний обмін функцій у національно-державному організмі, подібний до циркуляції крови в здорової лю­дини.