Розділ «Микола Сціборський Націократія»

Економічна, еволюція комунізму переходила в умовах опозиційних потрясінь внутрі компартії. Сучасна “генераль­на лінія” Сталіна, з її індустріалізацією, й колективізацією — не властиво програма лівої опозиції компартії: троцькізму. Знищивши троцькізм у боротьбі за владу, Сталін позичив певні елементи його економічної програми. Але для троцькізму його економічна програма була лише частиною загального завдання; центр завдання лежав у приспішенні світової революції. Сталінізм відмовився революційної концепції троцькізму та заступив її формулою “соціалізму в одній країні” що означала злє замаскований відворот від початкових революційних теорій. На цю нову тактику вплинули: національно-консервативне й програмове переродження московського комунізму, його внутрішня слабість і крах міжнародного комуністичного руху.

Сучасна тенденція сталінізму до спільного фронту з міжнародною соціал-демократією є під оглядом дегенерації комунізму вельми характерна! Комунізм закінчує цикль свого розвитку; відорвавшись колись від поміркованого офіційного соціалізму в якості непримиримого революційного фактора, він — вичерпаний у своїй потенції — вертає на рейки спеку­лятивного угодовства. Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ті кличі, що колись захоплювали “стару гвардію” Лєніна?!. Сьогодні для червоних можновлад­ців це вже не більше, як “лєвацкая балтавня”… Для цього во­ни стали надто “реалістичними”. Вже нема містики первісних поривів, коли не рахувати містичного самозакохання й себе та свою азійську володарність. Їх ціль єдина: самозбереження, рятунок від наступу ворожих стихій.

Ось реальні підсумки “найбільшого в історії” комуно-соціалістичного експерименту. З великих мрій зродилась похмура, мерзотна дійсність. Комунізм вже на останньому етапі. Здержує його лише інерція колишньої енергії. Але не надовго. Бо історія не помиляється…

ІV. Фашизм

Фашизм — це насамперед ідейна, й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духо­ву й національну основу свого єства, просякалася раціоналіз­мом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес погли­били своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.

Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмір­ний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм — матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.

Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоре­тично хотів зробити комунізм) всіх зв’язків із створеним на­шою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, — ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б’ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв’язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи сво­їми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні над­бання й традиції минулого — фашизм находить у них джере­ло свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зов­нішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.

Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Де­мократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегу­вати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинила­ся в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.

Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількости індивідів, зв’язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає на­цію за найвищу історичну, духову, традиціональну й реаль­ну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь — вмерлих, живих, ненароджених, — що зв’язані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріальні умови, як насамперед прояви її збір­ної волі, її духовна активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовляться його ідеалістичним стремлінням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно.

Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм ототожнює її з державою, як тою формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між со­бою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, ли­ше улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього — признання імперіалізму, як вирішального середника існу­вання й розросту власної, держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величною. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об’єднує навколо спільного національного іде­алу всі соціальні прошарки нації, викидаючи гасло; нація й держава понад класи й партії. Цей його всенаціональний і надкласовий принцип в основі заперечує режим політичної демо­кратії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апольогетику внутрішньої соціальної боротьби та інтернаціоналізму комуно-соціялістичної доктрини.

Однак, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсолідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжкласових противенств можна досягнути лише при умові тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому кермуючись системою капі­талістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів пра­ці і капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом організа­ції соціальних верств держави в спеціальні синдикати, що об’єднують відповідні категорії громадян — виробників матеріальних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї професії (селяни, промислові робітники, тор­гівці, підприємці, інтелектуали і т.д.). об’єднуються в корпо­рації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасності цей устрій?

Як вже знаємо, оперта на принципах економічного лібе­ралізму, демократія полишила розвиток господарських проце­сів без організованої контролі. Господарська діяльність у цілості базувалася на приватній власності, ініціативі та грі осо­бистих інтересів. Сповідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь “рівноділаючу”, що “сама по собі” узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім’я поступу. Так створилося класичне “стихійне капіталістичне го­сподарство”. Коли ця система могла навіть із користю існувати в початках капіталістичного розпитку, то з бігом часу приве­ла вона до класових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом політична демократія не могла усу­нути загрозливих соціальних явищ. Її заходи у вигляді різних законів і норм, що регулювали питання продукції, обміну, ін­тересів праці і т. д., були лише фрагментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого плану, лише з випадкових умов і компромісів тої чи іншої парламентарної кон’юнктури. Як це відбилося на демократії — ми вже знаємо, її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тереном зажерливої внутрішньої боротьби, коли то загально­національні інтереси втрачають майже всяке значіння.

Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціальну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи — приватну власність та ініціативу — він одначе не полишає господарську діяльність на­селення на полю “гри стихійних сил”, лише намагається її по­годити з загально-національними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим.

Соціальні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розв’язує не міжпартійною, міжкласовою й парламентарною боротьбою — як це робить демократія — лише методами національної солідарності, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верхов­нім і обов’язковім арбітражі державної влади. Всі соціальні кон­флікти й питання господарської діяльності розв’язуються рада­ми дотичних корпорацій при співучасті держави.

Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродив­ся з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фашизм надав відповідного до його національних ідеалів сво­єрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій із бо­ку засадничих противників фашизму: демократів, соціалістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскова­ний “гарними словами національної солідарності” середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної бур­жуазії… Слід признати, що власне н цей спосіб розуміють фашизм і ріжні його… непокликані прихильники, що в різних країнах походять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справедливости верств так зв. “акул” фінансового, про­мислового та аграрного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми, вони часто-густо приховують свої справжні хижаць­кі тенденції гаслами “нації, надкласовості й солідарності”, компромітуючи в цей спосіб самий фашизм.

Думаємо, що створена фашизмом соціально-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й з критичними увагами. Одначе помилкою було б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фа­шизм з однаковою рішучістю може “вдарити по руках”, як представників капіталу, так і праці, коли ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових, особистих інтересів над національно-державною доцільністю.

Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючу в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціалізм для своїх “ек­спериментів” — він спромігся не лише здусити внутрішні ру­їнницькі сили, але й здійснити спою власну соціальну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому “непротив­ленню злу” і ворохобництву комунізму — фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.

Корпоративна система фашизму нерозривно пов’язана й з його державно-політичним устроєм. Основні ідеї й форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи людину, з її вродженими правами н вартостями, за самоціль, послідовно дійшла до парламентаризму. Не те фашизм. Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє в її вартостях, одна­че відношення громадянина до держави будує не на її “вроджених людських правах” (як не робить демократія) лише насамперед на її обов’язку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: “свобода, рівність, братерство”, їм фашизм протиставить свої кличі: “обов’язок, гієрархія, дисципліна”.

Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності народних мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Твор­чість нації визначає й реалізує меншість; що її він називає аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багацтвом, активністю, пристрасною волею та здібностями тво­рить життя, досягає здобутків, то ними користується цілий нарід. Цій меншості і належить керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшості демократії. Бо більшість — каже фашизм — це насамперед юрба, механічна збіранина одиниць, що сама не знає власних хотінь і кори­стей. Не питати в неї рівень, лише вести за собою для її ж власного добра — повинна провідна меншість. Логічним вис­новком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури.

Диктатура не є для фашизму тимчасовою методою прав­ління; вона заведена, як основний елемент державного устрою.