Розділ «Микола Сціборський Націократія»

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті вла­ди й організованій на органічному принципі участі в держав­ному керовництві працюючих версти Української Нації. Під­креслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так: і від протисуспільної реакційності клерикальне – гетьманського “консерватизму”) зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним “отаманам” — націоналізм відмовляє не тільки права на керовництво, але й самої рації існування.

На цих принципах будується устроєва концепція україн­ського націоналізму, то її називаємо націократією. Політич­ні, соціальні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націокра­тією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління.

ІІІ. Суспільно – виробнича структура нації.

Нація, цевічність— вчить український націоналізм. Ко­ріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, націяєднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники.Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті,як цілість, :вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремихсоціальних груп населення.

Проблеми соціальних груп,їх взаїмочинності та відно­шення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджу­ючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозу­міти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й по­будники, що приводять до згаданого поділу. Кожна націо­нальна спільнота має дві сторони свого буття: духову йматеріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга — це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість уля­гає законамякісної, індивідуальної градації (спираючисьнаній, націоналізм заперечує комуністичний психоз “колективу”, що не творить, лише “делаєт” культуру…) так і матеріальна чинність суспільства базується навиробничій градації,що диктуєтьсяжиттєвою доцільністю й називаєтьсясуспільно-господарським поділом праці.

Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх об­мін забезпечувавїм існування. В цій історичнійдобі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції Й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.

Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не об­межився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворен­ня відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов’язок послуху й господар­ську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позна­чається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної бо­ротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її ок­ремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших — сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концеп­ція суспільного життя є несправедливою й аморальною ?..

До розв’язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголоси­ти свободу індивіда, виховати його на гаслах “рівності й бра­терства”, як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у “волі більшості”, запровадять корисний, відпо­відний “справедливій логіці” життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне па­нування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.

Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо — “буржуазної” етики. Конструктивний вплив мо­же мати лише “соціалістична” етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною — казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників — кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами госпо­дарського виробництва. Коімуно-соціалістична концепція грі­шить не меншити помилками, що й демократична… Бо коли демократія, покладаючись на логіку “гри стихійних сил”,недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства — то, мовляв, єдине може усу­нути визиск і нерівність — заперечував органічний суспіль­ний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дій­сність СССР. В совіцькій “реторті” відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були “їх благородія” і “патомствениє дворянє” – тепер “партсекретарі” і “знатниє люді комунізму”…). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нувори-шей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії —формах…

З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблемнаціократична концепція. В розвиткові внутрішніх від­носин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добупитоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їхсвоєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розви­вається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було “наукового” соціалізму, не є випадковою… При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх “соціальність”, чи “антисоціальність”, “справедливість” чи “несправедливість” на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуні­сти, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне “підтвердження” партійних “законів” Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні “соціологи”, що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підхо­дять до неї з критерієм темпераментного есерівського агіта­тора й обурено картають цих мерців за те, що були вони “буржуями-поміщиками” і “ворогами працюючого люду”… (коли не помиляємося, таку “науку” розвивав у своїх писан­нях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість ро­зуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широ­кому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворюва­ні нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим длясвого часу і справедливі, і етичні.

Соціально-неспра.ведливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переросталиїхзміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих — в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні (“консерва­тивні” або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і “архів” історії… Ці зміни найчастіше пере­ходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціальних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рів­новагу. В циклю цих історичнихявищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування вматеріальномуплані, тореволюція виступає в ролі йогокорек­тора, черпаючи своє новаторство в площиніідейі духа.

В істоті своїйнаціократія такожє йеволюційнаі рево­люційна. Ця перша її прикмета виявляєтьсяв стремліннізбе­регти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та за­безпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга — в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націо­кратія не має прикмет схолястичного доктринерства… Оперта на усталеному світогляді — вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації кермується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпо­середнім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів.

Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціалістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладаєть­ся в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспіль­ства полягають не в безнадійних утопіях “уравніловки” (як­раз тут класично збанкротував комунізм !..) лише в організо­ваному стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелек­туального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних !..) аб­сурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціальних відносин. Виходячи з принципів якості, творчого обов’язку та національної етики — вона будує лад, здібний забезпечи­ти кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оп­лату) його праці.

В середині нації дійсно проявляються певні розбіжностіінтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціалістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процесвзаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо-волевіфактори;але крім їх впливають і фактори матеріальні. Бо мимо певної стичності, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здій­снюються й забезпечуються в організуючих іконтролюючихрамкахнації-держави. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовахзастарілості суспільно-виробничої структури нації, коли — поруч актуальних груп для даної історичної доби — задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціальну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія — заперечуючи “пролетарську” фікцію комуно-соціалізму — з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. “консервативних”, течій, що під спекулятивного покришкою “трудових монархій” намагаються штучно відживитипаразитарній антисуспільні (поміщицькі й “протофісовські”) сили.

За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної бу­дови націократія бере животворчі — характерні для нашої доби й інтересів Української Нації — основні групи селян­ства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни “всіх проти всіх” — лише соціального миру й солідарности (співробітництва).

IV. Соціяльно – економічні підстави наці0кратії

Націократія — як режим панування нації у власній дер­жаві, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв’язки на Україні.

Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп — частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціалістичних (у нас радикал-соціалістичних, есерівських і есдеківських) підголосків.

Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів іїхборотьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішнюсолідаризацію націй,на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїхантисоціальних цілей. Ці непокликані й підозрілі “націоналісти” виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних “стригунів” дивідендних купонів на цінності, ви­творювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм — цереволюція,спрямована не лише до обновлення національного життя,але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його “союзників” і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції.

В українській дійсності роль згаданих соціальних пара­зитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирва­ні в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздять­ся лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких па­рафій… Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про “тру­дову монархію й консерватизм”, завівшись на концепціях “бо­жих влад” та інших гетьмансько-клерикальних “енцикліках”, вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності!, стараючись ціпи словесним жон­глюванням замаскуватипротинародні наміри “гаспод памєщіков” з берегів Ванзее.