Розділ «Микола Сціборський Націократія»

Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних ін­тересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої полі­тичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що — спираючись на надкласову суть націократії — не тільки за­безпечувала б регульовання соціально-економічних розбіж­ностей, але — і це найголовніше — звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що ціл­ковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон супільно-виробничої диференціації нації).

На бігунах нашої епохи бачимо дві соціально-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та дер­жавний (або псевдосоціалістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ус­кладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теорі­ях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: “недоторканій, свяченій приватній власности”, господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням ка­піталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем по­літичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціально-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського ви­робництва й розподілу перетворили значну частину капіталі­стичних принципів в анахронізми, то фатально штовхали са­мий капіталізм на антисоціальні манівці. Знесилена в свому по­ступі й закостеніла на “високих” (“логічних”…) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скорегувати й лишила події котитися до… цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не бури­тися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика.

Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кри­зою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку рево­люцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх. Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх “капітанів”, що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним — позбавленим всяких творчих стимулів —фінан­совим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучни­ми символами реальних цінностей на шкоду суспільним інте­ресам. Приватна власність — з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас — перетворилася в серед­ник застрашаючої соціальної нерівності; приватна ініціатива — з побудника господарської діяльности — обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне устремління людини до зиску — виллялося в легалізовані фор­ми експлуатації праці, а сама праця — обернена в “звичайний товар” — втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усуненняпричин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднаннянаціократичнихпринципівнадкласовості й соціального миру з силамикапіталістичноїреакції, що зроджують суспільнийпаразитизміперманентнісоціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!

Соціалізм — коли відкинути його неприродний матеріалістичний світогляд — до певної міри правильно викрив антисоціальні дефекти капіталістичного устрою, але самий помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічнасхемаМогла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці мос­ковського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціальну нерів­ність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в госпо­дарській — неповоротливу, хаотичну (дарма що “планову”!), машину державного капіталізму, що — вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу — душить країну смер­тельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил.

Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих до­цільних елементів із новими формами та завданнями суспіль­ного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; во­ни з усе більшою силою позначатимуться на занархізованні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує взреформо­ваних суспільно-виробничих умовах.

Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, при­ватна ініціатива й право на зиск — це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані — там вбивається само суспільне життя, а з ним і творчу від­повідальність громадянина; на їх місце приходить бюрокра­тична мертвеччина й лицемірне “ханжество”, що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (при­клад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску — що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами “священості” і “економічного лібералізму” засіб хижацького визиску, в мо­нополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи —вона обмежуєтвердимирамкамитворчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетомдержави, ін­тересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціалізму, що приватно-.власницькі елементи капіталізму мають тенденцію перероста­ти в антисоціальні вияви, підставне в умовахнерегульованого, стихійного характеру соціальних відносин і господарської продукції. Длязбереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінова­ний характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами гос­подарської планової контролі й з певними родами колективної (Націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.

При розбудові держави, націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціальна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами — ці наслідки в ніякому випадку не мож­на ігнорувати. Вони виявилися в двохпозитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробни­чої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціальних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва.

Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністюнаціональних капіталів. Вона означала б насам­перед поверненняворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементисоціального, алей державно-політичногорозкладу. (Тут, між іншими,ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до “орі­єнтацій” наших угодовських партій на “союзників” і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів…).

Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватимена мішаних засадах націоналізованої (себто удер­жавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед таківирішальні для господарського розвитку, кра­їни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна про­мисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів про­мисловості — крім їх основного значіння — обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якразтут, в умовах приватнокапіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш ан­тисоціальні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам.

Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість біль шість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, тво­ритиме, при виробничій і соціальній контролі держави, поле приміненнякооперативної й приватнокапіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом!

Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у де­яких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарових цін — держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціативи при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Вла­сне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвиткуконструктивний у своїй соціальній місіїкооперативно-приватнийнаціональний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвитокремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність. Принцип приватної влпсності поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Ангажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, націократія не забуває його антисоціальної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної й фінансовоїполітики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.)регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в ін­тересах цілого суспільства.

Аграрну політику націократія будує на ствердженніпозитивного фактуекспропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Українійзастосує цей принцип па всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владамичужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостейне підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно – політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним – московсько–польським, румунським і т.д. – елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів. Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнаєприватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему йрегулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства.

Так представляються основні соціально-економічні підстави націократії. Їх внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є — державний синдикалізм.

V. Державний синдикалізм

Соціальний поділ внутрі нації — це конечність, створю­вана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають — класи) нації — це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.

Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить суча­сний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у фор­мах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насам­перед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку — буржуазію; в друго­му — штучно сфабрикований “пролетаріат”) коштом життє­вих інтересів, а то й існування інших груп — вони унемож­ливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.

Націократія заперечує принцип класової боротьби та пра­во окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю,як живе, суцільне—хоч і різноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розв’язку соціальних проблем переносить у пло­щинунаціональної солідарності, що — визнаючи пріоритет ін­тересів нації-держави над інтересами окремих груп — видвигає принципнадкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неїгосподарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія — як бачили ми вище — розбудовує власнугосподарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважуєтьсяплановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобівв антисоціальні фактори та регулюєсправедливий розподіл на­ціонального доходу між всімапродукуючими верствами нації.

Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державуй її владу персоніфікуютьне класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капі­талістичної “демократії” і комуністичної диктатури),а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що — беру­чи його занеподільну єдність — водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини(соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії —державний синдикалізм.

В своїй, практичній суті синдикалізм —це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об’єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, моно­полістичний характер старого корпоративного устроювже не міг узгіднитися з вимогою “вільної гри” капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму — що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу — викликали появу но­вих, форм професійних об’єднань: так зв. синдикати (звідси назва — синдикалізм).

Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби-був революційний (або як його ще навивають — сорелівський)синдикалізм.В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об’єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робіт­ничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржу­азно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм ба­чив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм — ма­теріалістичний і опортуністичний; синдикалізм — волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насампередінтернаціонально-класовою концепцією.