Розділ «Микола Сціборський Націократія»

Націократія

Пацифістичні демократи добачують можливість вічного миру в майбутньому морально-духовому перероджені людей, що виключатиме всяке змагання; комуно-соціалізм фальшиво твердить, що сучасний національний поділ світу належить: до історичної категорії — в будучому нації зникнуть, а з ними і причини міжнаціональних противенств. Ці теорії заперечує історія й дійсність. Трансформація рас і антропосоціологія вказують, що внутрішньо міняють, або цілком зникаючи, раси та їх етнічні вияви витворюють на своє місце нові етніч­ні колективи, що їх розвиток йде не по лінії нівеляції, лише навпаки — діференціяції, зріжничковання. Цей процес не ли­ше не спинився, але ще посилився в нашу епоху у вигляді прагнення навіть найменших народів до національної емансипації. Вислідом цих прагнень і е сучасне явище націоналіз­му, що набирає вже світового значіння. На етнічно-національ­ний поділ людства впливає незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітності складових елементів життя — творить його величаву суспільну гармонію… І чиж можна думати, щоб цей, ділаючий із глибин тисячоліть, закон був змінений приписами спекулятивних марксівських та інших теорій ?!. Будучніть може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснилися у ви­гляді запровадження світової однозгідної й одномовної кос­мополітичної комуни… Одвічні побудники життя лишаться ти­ми самими!..

Сама можливість переродження людської психіки — як це собі уявляють різні псевдогуманісти — є не лише нереальною, але й аморальною супроти цілої природи людини. Остання творить із себе складний комплекс свідомости, індивідуальних духових рис, інстинктів, побуджень, почувань і нахилів. В ній зосереджується сумарна сукупність “добра” і “зла”, а в цій сукупності первні сили, почуття пристрасти, інстинкт боротьби є одними з найголовніших. Цього не можуть збагнути гуманістичні фантасти, що схильні при­писувати “розумові” виключне значіння та уважають людину за вродженого носія самого “добра”, що “псується” лише в наслідок побічних впливів і соціальних умов… Заперечуючи в цей спосіб фізіологічні й психологічні бакени, вони ни­щать в людині те, що поруч розуму, надає їй життєву стій­кість і імпульси до творчости — її інстинкти. Розум і сус­пільна організація справді повинні ставити тверду межу шкідливим виявам цих інстинктів. В цьому й полягає змисл соціальності людини. Але спроби їх цілковитого знищення е утопійні та навіть шкідливі. Бо коли б навіть таке духове “спацифіковання” людей здійснилося, то від того не ущасли­вилося б саме життя… Бо ж чи справді його зміст, глузд і ра­дість полягають в самому абсолютному спокою, з безтурбот­ним сірим животінням із дня на день, в запровадженні якогось всесвітнього “санаторія” з мільярдами анемічних євнухів на землі ?!. Рівноділаюча творчого життя складається з елемен­тів добра й зла, з напруження й відпочинку, з поразок і пе­ремог, з втрат і надбань, з жертвенних шукань і радісних, хоч і важких, здобутків… Основою існування є противенства, боротьба і сила.

Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну Ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе! Націоналісти хотять бачити Українську Націю великою, потужною, могучою й щасливою. Розуміючи підста­ви її існування, вони змагаються за створення для неї таких реальних умов, що могли б найкраще забезпечити її стійкість у сучасних і будучих змаганнях. Для цього вони мобілізу­ють творчий дух і діючу волю нації, означуючи на основі їх її шляхи в прийдешність.

Висновуючи свій світогляд із єдино-правильного відчуття й зрозуміння законів, що кермують долею нації, український націоналізм протиставить його всім іншим світоглядам. Ідеологія націоналізму є суцільна, неподільна, войовнича й непримирима; її немислимо узгіднювати з іншими ідеологіями. Український націоналізм знає, що із природи своєї всяка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів. Виняток із цього правила буває або тоді, коли дана національна ідея та її інтереси не можуть протиставитися іншим (тоді вони улягають чужій силі…), або коли між ними немає безпосередньої спірної стичності (тоді можлива згода, основана на обопільному егоїзмі й пошануван­ню сили другої сторони). Тому свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого й активизмі, здатному бути заліз­ним тараном для розторощення чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді.

В обранні засобів визволення Української Нації, націо­налізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя и гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах, взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів — вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причи­ною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розви­ток послаблює — це основна заповідь ідеології українського націоналізму.

Як бачимо, ідеологія націоналізму є наскрізь реальною, вона відображує в собі накази національного існування й присвячує себе єдиній Великій Меті: — Службі Самостійній Соборній Нації!


II. Істота і завдання держави


Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значінні основи суспільного життя, приводить націона­лізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціалістичних протидержавних те­орій, український націоналізм вчить, що передумовою забез­печення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світо­вому оточенні є власна, незалежна держава. Державна органі­зація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського націоналізму — має відображувати в собі співвідно­шення окремим національно-суспільних складників, об’єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й пра­вом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бува­ють і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинни­ком історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.

Тільки державне існування нації вповні здійснює і поси­лює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насам­перед на цілий, пов’язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об’єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.

Життя а його духовими двигунами й протилежними інте­ресами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним пере­думовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причи­ни, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших комуно-соціалістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значіння об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить цим групам кон­цепцію власних сил нації й національної революції, змагаю­чись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є цент­ральним пунктом його політичної програми.

Засаду великодержавності ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжности, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. “національними” партіями в оцінках завдань і значіння на­шої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і, противеликодержавницька) постава партій, пов’язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за держав­ність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному сві­тогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструк­цію життя, де правда, мовляв, “сама перемагає” (“бо чейже життя кермується розумом, а не сліпими стихіями”…). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося… І тепер су­проти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску — вза­галі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує увесь їх внутрішній зміст.

Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю по­ставити все на одну карту й поступитися егоцентризмом “осо­бистого інтересу”. Тому відкидають вони тактику прямого революційного Наступу — з її непримиримістю й принципіалізмом — послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: “якось то буде”… Самостійності вони справді хотіли б, коли б хтось їм її “дав”; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні то­го “спокою”, що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції націо­нальних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалості й чуйної пильності. Уважаю­чи націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за “нездо­ровий” або “смішний” шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперниц­тва — де встояти може лише сильна, ініціативна нація — за “шкідливий імперіалізм”, вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького пові­ту !..) нізащо не вестимуть супроти інших націй активної по­літики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не уклада­ється в вульгарні, обивательські поняття спокою й “добробу­ту одиниці” — вони годяться лише на вимушену іншими “оборону”… Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!

Український націоналізм хоче спричинитися до створен­ня потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню актив­ність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувало­ся, у цьому устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими “принципіальними” умовами і виключністю націо­нального інтересу, що стає для нього превище всіх “загально­людських” доктрин.

Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів на­ціоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й про тивні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлю­ючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й пе­ретворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху “кліці диктаторщиків”, що каже: “Держава — це я!”

Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючисамийфашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству не­доступні йогоджерельні студії, крім безграмотних і демаго­гічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за “протинародній”рух і “пужало” громадсь­кої свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом на­скрізьоригінальним і від нікогонезалежним. Він орієнтуєть­ся лише на завданнявласної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності дочужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови тавимогивласного національного оточення.

Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріальної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націо­налістичному світогляді нація й держава виступають як одно-ціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держа­ва не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націона­лізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партій­ні, групові й особисті.

Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від по­глядів на її природу політичної демократії, а зокрема – “демократії” української… Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особ­ливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисності — наша радикальна й соціалістична | демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості дер­жави — це для неї не більше, як… “реакція”, або й “контрре­волюція”… Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично – драгоманівської “науки”, вона до всякої державної організа­ції ставиться з засадничою підозрілістю… Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім… елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріат”, де когось обов’язково мають “душити” і “поневолювати”. Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою… Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціалістичні “демократи” інакше собі її не мислять, як в ролі тої “кооперативи”, де кожний міг би вільно ходити за “добро­бутом”, при тому зякнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони “ідеї” громадської свободи й людських прав…

Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Дер­жава — це не крамничка, що до неї ходять тільки “за потре­бою”… Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодино­ким громадянам — держава водночас має свій власний, неза­лежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держана — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.

Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солі­дарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на за­безпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошарованням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі: —

— Держава вище кляс і партій! —

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Націократія» автора Сціборський Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Микола Сціборський Націократія“ на сторінці 12. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи