Розділ «Микола Сціборський Націократія»

Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п’єдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважніших проблем і вимог людського духа до рівня “контрреволюції” — комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину.

Помиляється той, хто гадає, що ці риси комунізму про­являються лише тимчасово, поки він остаточно не переміг, що пізніше він створить свою власну еру культури, свободи й поступу. Бо його спрощуюча, нівелююча всі внутрішні цінності, природа (таким є зрештою цілий марксизм!) є незмін­ною. Трактуючи людину за препарат для ножа своєї діалектики, вихолощуючи в ній усі духові первні, він неминуче му­сить випускати її зо свого “операційного столу” у світ… од­нобоким примітивом, варваром. А примітив ніколи не здібний творити будуючі вартості. В кращому випадку, він їх споживає; в гіршому — руйнує створене іншими. Сучасна прак­тика московського комунізму дає багато цьому прикладів.

Комунізм — це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя має підпорядкуватися без решти. І горе тому, хто зважиться думати, відчувати, ба­жати, а тим більше ділати вступереч тій самоцілі! Той у пазурах комуністичної диктатури буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну відречення себе, перетво­рення в механізованого “робота” комуністичної системи, без власної душі, волі, розуму та прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього “я” буде кермувати відповідний параграф кому­ністичної “політграмоти”…

Якщо б комунізм закріпився в світі, то суспільство зако­номірно й все глибше впадало б у прірву духового примітивізувания та культурного здичавіння. Складну й величаву лабора­торію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих при­страстей, змінила б сіра кузня комунізму, де штамповано б “стандартну” людину-робота.

Спровоковане в перших часах жовтневої революції й опановане большевизмом суспільство, скоро відчуло ці дефор­муючі його прикмети. Не лише національно-поневолені, але й московські народні маси — а їх напочатку так приваблювала примітивність комунізму — зрозуміли, що йти за ним, це значить стрімголов летіти в прямовісну безодню. І слідуючи голосові самоохоронного інстинкту, вони протиставили йому свою психологічну стихію. Зачалися епохальні в своїй грандіозності змагання. Приховані від зовнішнього світу, роками точилися вони — конвульсивні, жорстокі, з гекатомбами люд­ських жертв.

З одного боку барикади була — матерія, озброєна в по­тужні середники кривішого терору; з другого — безборон­ний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба йшла за пе­ремогу духовости, за ідеали, за вірування, за мораль, за ети­ку, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної ініціативи й творчості, за саму можливість існування, вдуше­ного кривавим чоботом комуністичного доктринерства.

Сьогодні дух вже перемагає. Назверх ця перемога ще не проявляється у виразних формах. Тим не менше вона є фак­том. Надломлений нею в самій своїй основі — комунізм у від­вороті. Претендуючи колись на ролю фактора, що покликаний безкомпромісово ламати та пристосовувати до себе жит­тя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Урядовому комуніз­мові наразі пощастило ще схоронити своє зовнішнє “лице”, але зміст його цілком вже не той, що в часи жовтневого буревія.

Повторюємо: сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених компромісів.

Психологічна поразка комунізму відбилася й на його політико-економічній системі. Державна організація теоретично являлася для комунізму переходовим етапом до часу дефінітивного розвитку світової революції, що мала знищити капіталістичний устрій і збудовані на ньому, держави. Таким чи­ном, створення совіцької держави було напочатку для компар­тії лише “прикрою необхідністю”, що забезпечувала їй опорну базу для дальшої боротьби за перебудову світу на бездержавно-соціалістичних засадах.

В ідеї державний устрій СССР мав створити особливу систему демократії продуцентів (пролетаріату). Все населен­ня країни поділено було на дві основні категорії: “працюючих” і “непрацюючих”. Перша категорія набувала всі фор­мальні громадсько-політичні права; друга не лише позбавля­лася тих прав, але й можливості одержувати продукти усус­пільненого господарства. Конституція признала за органи державного керування так зв. ради (совєти) з виборних представників працюючих, що формально, були організованим ви­явом народного суверенітету.

В дійсності ж вже напочатку всю повноту влади в держа­ві вихопила комуністична партія, цей “провідний авангард пролетаріату й світової революції”. Зосереджуючи в своїх ру­ках усі ділянки державного, господарського та суспільного кермування, тримаючи під червоним терором всі вияви життя, діяльності, ба навіть почувань народів СССР — компартія за­провадила режим своєї диктатури, що офіційно ототожнювалася з волею пролетаріату. Так компартія фактично перетво­рилася в чинник, що на його услугах стала сама держава й ціле її населення. При такому стані конституція СССР обер­нулася в фікцію.

Цей процес панування компартії все заглиблювався та дійшов тепер свого завершення в формах сталінського прав­ління. Режим Сталіна це вже навіть не диктатура компартії, як певного колективу; це нічим необмежувана деспотія одної людний, що спираючись на підібрану кліку, підпорядкувала собі й компартію, і державу. Інспіровані Сталіним ухвали цьо­горічного XVII партійного з'їзду цілком звели нанівець основ­ні закони СССР і скасували елементарні засади контролі державного управління. Так диктатура з початкового засобу досягнення поставлених цілей перетворилася у самоціль.

Сталінський режим є логічним наслідком примітивної програми комунізму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванню всіх різноманітних елементів життя й здійсню­вала це завдання брутальними методами терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існуван­ня! Всяка диктатура, обперта на перманентному політичному терорі і здушенні самодіяльності народу, стає ціллю в собі; вона водночас закономірно, звужує й ту нечисленну суспільну, базу що на ній сама тримається. Так сталося й з диктатурою компартії. Опанувавши владу й зв’язані з нею соціальні та матеріальні корнети, комуністична кліка все більш замикалася в собі. Вслід за упослідженими “нетрудовими” елементами, від неї відривалися й ті класи, що її саму привели до влади: се­лянство та робітництво. В останніх часах глибока прірва вже лягає між масами компартії та її проводом, що тримається лише на інерції тимчасової пореволюційної рівноваги. Періодичні “чистки” кадрів компартії стверджусь це явище.

Стремління комунізму до ліквідації нетрудових, паразитарних верcтв, не могло само по собі викликати заперечень. Дійсно, в кого можуть збуджувати симпатії непродукуючі, експлуатаційні елементи, що ними просякнений соціальний устрій сучасної капіталістичної демократії? Однак у цій соціальній реконструкції, практичні методи комунізму цілком ро­зійшлися з його теоретичними цілями. Самий розділ на “трудо­ві” і “нетрудові” верстви давно вже перестав бути актуальним у змінених суспільних і продукційних умовах совіцького Со­юзу. Поглиблюючи його й тепер, сталінська диктатура керму­ється навіть вже не соціальними міркуваннями, лише штучни­ми, зовнішніми ознаками: “певна” чи “непевна” дана людина або колектив для пануючої кліки ?.. Сучасність совіцького Со­юзу визначається вражаючою нерівністю. Право на існування мають лише вибранці комуністичного режиму. Цих — зникаюча меншість. Всі інші засуджені на животіння, на сліпий послух і ролю безвладного знаряддя п руках комуністичної деспотії. Цих — багатомільонова більшість.

Переродження компартії в замкнену касту пануючих бюрократів змінило її дух і психологію. Її революційна енер­гія вгасла. Сучасне її наставлення — це бажання-миру й безжурного уживання поглядів перемоги… для самої себе. Відповідно до цього змінилися й погляди комунізму на істоту держави. Ця остання перестала бути для нього лише “прикрою необхідністю”… Автоматично ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні формули, совіцька влада на ділі “деградувалася” до культу власної великодержавності. Це й не дивно! Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, сталінська правляча кліка неминучо мусила опертися на базу, що найкраще її забезпечує: на державу. Вона теоретично не від того, щоб посісти й цілий світ! Але де є певність, що так буде? Хто може ручити, що в наслідку нових світо­вих збройних заворушень, вона не втратить й те, що має те­пер?! Такі сумнівні “авантюри” вже не в стані приваблювати сучасний комунізм, з його консервативним “реалізмом”. За­бувши про свої колишні максимальні постуляти, він задо­вольняється мінімум: тими можливостями панування, що їх дає йому СССР. “Краще ворона в руках, ніж орел у небі” — такою є філософія сталінізму. З цього психологічного мо­менту самозбереження випливає, як будемо бачити, і сталін­ська концепція “соціалізму в одній країні”.

При всьому своєму теоретичному інтернаціоналізмі, ком­партія була та є еманацією московського духа та московсь­кої психологічної стихії, зо всіма прикметами їх негативності, хаотичності, примітивності та самозаперечливості. Ці прик­мети позначили і створену нею державу. В СССР — гасла ін­тернаціоналізму парадоксально сполучаються з московським імперіалістичним месіанством; ідеї найбільших утопій співжиють із реальним режимом терору та нищенням індивідуальності; матеріалізм — з містикою; соціалістичні поступові те­орії — годяться з вражаючою соціальною нерівністю, що заіснувала на тлі комуністичного устрою, а гасла нової людини — з огидним у своїй заскорузлості міщанством. Але насампе­ред, СССР — це вияв обновленої московської великодержавності, що їй комунізм (большевизм) намагається привернути зломану потенцію. Власне цією тенденцією слід пояснювати імперіалістичну політику комунізму у відношенні до поневоле­них народів СССР, що її він приховує брехливо-спекулятивни­ми формулами ленінської “національної” теорії.

Як бачимо, до існуючої державно-устроєвої концепції ко­мунізму неможливо підходити з якими будь теоретичними кри­теріями. Практика московського большевизму переліцитувала навіть (самі по собі деструктивні) комуністичні теорії…

Але й у плані економічному, що був його головною ос­новою, комунізм не справився з поставленими теоретичними завданнями. Його найбільш класичною та додержаною в дусі суворої доктрини епохою – був, згаданий вже, воєнний комунізм. Знищено тоді було приватну власність, особисту ініціативу, товаровий обмін на засаді усталеної грошової одиниці та всі, дотепер знані, закони господарської продукції. Замісць цього, економіку опанувала однобока концепція планового розподілу вже нагромаджених до революції багацтв, без спроможності їх нового творення. Воєнний комунізм був поверненням до часів так зв. натурального господарства, з його примітивним обміном; він означав деградацію економічної системи на століття взад. Це швидко зрозумів і Лєнін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши “Нову Економічну Політику” (НЕП), що тимчасово обмежену власність і приватну ініціативу в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його теоріями загальної “уравніловкі”. Зійшовши на манівці власної доктрини – він до неї вже не вернув! Логіка економічного розвитку та психологічна стихія мас невмолимо штовхала його до так легко знищених і так важко відновлюваних засад сучасної господарської системи, з її комерційним розрахунком, законами собівартості, оплати праці згідно з ознаками кваліфікації та грошевим риночним товарооборотом.

На невдачах комунізму відбилася й та обставина, що самий марксизм, теоретично зорієнтований на саму деструктивну фазу соціальної революції, не давав конкретного пляну організації соціалістичного виробництва, а тим більше комуністичного розподілу його кадрів. Фатальний вплив мало й те, що комунізм – всупереч марксівській теорії про закономірність економічного назрівання соціальної революції – опанував владу якраз у Росії, де цих “закономірних” передпосилок не було. Цей парадокс змусив Лєніна виробити… нову “теорію”, що вже унезалежнювала процеси революції від її економічної дозрілості… В умовах диктатури компартії, її вождеві вільно було голосити які завгодно спекулятивні теорії. Та це справі не помогло! Як із дерева й глини немислимо збудувати модерну машину, так і нерозвинена економічна система Росії не могла стати базою для соціалістичної реконструкції.

Ціла історія господарських п’ятирічних планів СССР — це історія компромісів фантастичної доктрини комунізму з непереможними законами економіки. Економічний сталінізм — це не комунізм і не соціалізм; це особлива форма державного капіталізму, де основні принципи приватновласницької капіталістичної системи нещасливо сполучені з урядовим плановим бюрократизмом. Цей останній, відкинувши якраз най­більш життєві елементи капіталістичного устрою, заабсорбував у собі його негативні прикмети: монополізм, матеріальну експлуатацію, соціальну нерівність. У висліді, на тлі матеріально ожебраченої країни, заіснував економічний режим “доганяння Америки”, кермований не господарською доцільністю, лише інтересами політики панування. Будучність закономірно штовхатиме совіцьку економіку на шлях ще більших суперечностей, все далі від первісної її доктрини.