Розділ «Микола Сціборський Націократія»

Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби укра­їнські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене жит­тя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сум­ному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціа­лістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського насе­лення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметь­ся розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в за­лізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції.

В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекуля­тивні “очковтирателі”. Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що чер­патиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й йо­го нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й стано­вими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього ба­жали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активні­стю й якісними, творчими властивостями її представників. На­ші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, на­рочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу” ­­­—

вони в тій верстві добачують нове “папство”. На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культур­ною, передовою. Вонане знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціальної справедливості й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим ог­лядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб орга­нічно вростаючи в найглибші прошаровання народу.

З початку диктатура матиме революційно-військовий ха­рактер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під ке­рівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і т.д. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її зав­дання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здо­бутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури.

Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націона­лізм водночас усвідомлює собі небезпеку їїсамоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе… У від­мінність до інших авторитарних концепцій, він визнає дикта­туру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доціль­ністютимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарності й монократизму й в умовахпостійного державно­го ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльності й участи самого суспільства в державному кермуванні.

VІІ. Постійний державний лад

Постійний державний лад націократії буде вислідом визвольних і підготовчо-реконструктивних зусиль національної диктатури та означатиме перехід нації до кінцевих, завершуючих етапів національної революції.

Нас можуть спитати: на кого “орієнтуються” націоналісти — на монархію, чи республіку ?.. Гадаємо, що ввесь попередній виклад підготовив вже читача до відповіді на це питання. В сучасності монархічні й республіканські устрої взагалі в значній мірі втратили ті риси й прикмети, що рані­ше суттєво різнили їх між собою. Вибір між монархією й республікою можна хіба розглядати під таким, доволі спро­щеним, кутом: чи хочемо володаря, що стає сувереном на­ції на підставі дідичного права й спирається на упривілейовану верству родової аристократії (бо принцип дідичності влади нерозривно пов’язаний із культом “блакитної крови” і становими привілеями, хоч би як не старалися наші гетьманці маскувати цей закон дивовижними й нещирими “трудовомонархічними теоріями…), чи національного проводу, видвигненого до керми на підставі його власних кваліфіка­цій і опертого на цілу суверенну націю.

Націократія обирає останнє. Вже самий її — виплива­ючий із ідеології націоналізму — суспільно-філософський зміст, що визнає волю, творчість і якісні прикмети людської індивідуальності за вирішальні фактори громадсько-полі­тичного життя,не годиться з принципоммеханічного пра­ва даної людини на зверхність, обумовленого лише самим випадковим фактом її народження (дідичність влади). Соціальній моралі націократії чужа також родова кастовість і упривілейованість; її критеріємє конструктивна, продукую­ча цінність громадянина, що єдина зумовлює його провідну роль в суспільстві, без огляду на ”вище” чи “нижче” фамільне походження…

Самий монархізм для українських історичних умов завжди був чужий і неорганічний; в нашій же сучасності й будучності він просто стає абсурдом.. Монархічні теорії наших гетьманців лишилися наскрізь штучним компільованням чужих, західноєвропейських роялістичних ідей, густо при­правлених соусом московсько-польських “консервативних” анахронізмів. Це перетворило гетьманську течію в звичай­ну соціальну реакцію, що — всупереч логіці та інтересам Української Нації і в згоді з московсько-польськими реак­ційними елементами — змагає до реставрації капіталістично-поміщицького ладу на базі федеративного “Союзу Трьох Русей”.

Націократія є республіканська. Але її конституційна структура суттєво різниться від класичних зразків політич­ної демократії, що існує на виборчій фікції “влади більшості” — репрезентованої в парламенті одною чи кількома партіями… Центр демократії лежить у партійному парламенті, що поглинає в собі й дезорганізує розбіжністю своїх класових й політичних стремлінь основу всякої державної системи — владу.В нарисі про демократію ми зазначали, до яких фатальних наслідків приводять ці властивості парламентаризму навіть ті країни, де він має за собою велику істо­ричну традицію. Тим більш згубними й безнадійними є спро­би насадження режиму партійно-парламентарної демократії на Україні. Самі по собі негативні прикмети парламентариз­му тут посилювалися б додатковими причинами: цілкови­тим браком парламентарних традицій, фіктивністю наших партій і, витвореними революцією, особливостями суспіль­но-виробничої структури України.

Московський півфеодальний і абсолютистичний царат гальмував соціально-політичну диференціацію суспільства (як це було в умовах західного демолібералізму) і через те партії перетворювались у відірвані від мас гурти інтелігентів-сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні.Шту­чно зроджені в обмеженому середовищу західноєвропейсь­кими доктринами — всі вони водночас носили на собі тавро “общеросійських” політичних й культурних ідей. Партії на Західній Україні в свою чергу були об’єктами польських і німецьких впливів. Певну національно-культурну роботу наших партій у минулому годі заперечити. Алені одна з них по своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не бу­ла й не могла бути конструктивним чинником державного унезалежнення й суспільної організації Української Нації. Це наочно доказали події 1917-20 рр. коли всі без ви­нятку українські партії зазнали банкроцтва й компромітації.В сучасності комунізм знищив в совіцькому Союзі всі партійні угруповання. На Західній Україні партії, щоправ­да, існують, але ні одна з них не має всеукраїнського значіння. Годі сподіватися, щоб ці локальні й здеморалізовані в умовах окупації ундо-клерикало-радикальні гурти, навіть підсилені (у вигляді “всеукраїнських конгресів”) партійни­ми рештками з еміграції, могли в будучності стати здоро­вою основою державно-політичної організації України! Витворюється парадокс:режим політичної демократії базуєть­сяна партіях, але їх у нас фактично нема; для цього довело­ся б хіба ці партії штучно творити, інсценізуючи в цей спо­сіб… парламентаризм.

Устрій парламентарної демократії пов’язаний із приватнокапіталістичними, відносинами й політично-економічним лібералізмом. Між тим на більшій частині України державний капіталізм большевизму значно змінив продукційну си­стему українського господарства й приспішив диференціацію суспільства на виробничо-професійній основі. Хоч за­гальна спадщина комунізму буде направлена, проте соціально-економічний розвиток України матиме відмінний від Заходу характер і спиратиметься на комбінованій системі державного, суспільного (муніципально-кооперативного) й приватного капіталізму, при плановому кермуванні й конт­ролі держави. Цей регулятивний характер національного господарства виключатиме класичний лібералізм, а з ним й партії, як фактори господарсько-політичного кермування держави. Місце партій у державних органахзаймуть організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи (синдикалізм). В цьому власне й полягає ідея державного синдикалізму, щопосереднє заступництво інтересів ок­ремих груп населення через штучні й антагоністичні партії , та партійки — він замінює безпосередньою й солідарною репрезентацією загальних і часткових інтересів нації через її органічні складники (соціально-виробничі групи).

Отже націократія негує партійно-парламентарну організацію демократії.Як у періоді національної диктатури, так і в умовах постійного державного ладу — партії не існуватимуть., Це становище наші партії називають Замахом на… “народну свободу”? На ділі націократія заступаєздорові (витворені самою таки демократією, хоч і уневажнені її ж політичною практикою) принципирівності громадян перед законом, особистих і суспільний прав та співпраці, влади й народу в кермі державою. Але в протилежність демократичному хаосові та його культові “прав без обов’язків” — вона ці необхідні елементиправової держави розставляє в точно означені інтересами нації місця ймежі. Про це свідчить її система, що її тут подаємо в схематичному нарисі.

Ця система не є так зв. “поліційною державою”, що послуговується гнітючою пресією урядницького централізмута зв’язуючи всяку громадсько-політичну творчість – залишає населеннюлише послух і механічне виконання адміністративних приписів. Сильна своїм авторитетом і стабільністю націократична влада, зосереджуючи в своїх руках керму, оборону й лад держави, водночас забезпечуватиме під своєю зверхністю широкі можливостісамодіяльності населення в найбільш питоменних для історичних українських умов формах громадської самоуправи. Не в партіях і не в політичних сектярських гуртках, а власне тут – в органах місцевої самоуправи (як і в синдикалістичних організаціях) народні маси найдуть для себе школу громадської творчости й національно-політичного виховання, виділюючи з себе нову провідну й органічно зв’язану з ними верству досвідчених суспільників, організаторів, господарників і дер­жавних діячів.

Українська Держава за адміністративним розподілом, що узгляднятиме природні, історичні, політичні, економічні і стратегічні властивості окремих районів нашої обширної території, поділятиметься на краї, повіти й громади (місь­кі, містечкові, сільські), що матимуть свої органи самоуп­рави та у межах встановлених законами компетенцій керму­ватимуть місцевими публічними справами. Система самоуп­рави в повітах і громадах найде своє завершення в краях. Краї посідатимуть власні представницькі органи — Краєві Ради й уряди. Краєві Ради складатимуться з послів, обраних на певний термін у відповідній кількості від кожного повіту. Вибори до органів самоуправи відбуватимуться на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. Кожна виборча округа обиратиме означене число кандидатів релятивною більшістю голосів.

У всіх ступнях адміністративного поділу держави (в краях, повітах і громадах) існуватимуть також загальнодержавні адміністративні, господарські та ін. установи, що — не витворюючи шкідливого паралелізму в функціях та компетенціях із місцевою самоуправою — виконуватимуть своє призначення під безпосереднім кермуванням державного уряду. Представниками державного уряду в окремих краях та їх повноважними зверхникам будутькраєві начальники, що стоятимуть на чолі місцевої державної адміністрації, й автоматично являтимуться ГоловамиКраєвих Рад, пов’язуючи собою три елементи державного управління: уряд; контроль й громадську самодіяльність.

Загальною-державною законодавчою установою буде Дер­жавна Рада. Як і в органах самоуправи, посли до Державної Ради обиратимуться прямим, загальним, рівним і таємним голосуванням в означеній кількості від кожної виборчої ок­руги. Кандидатів до Державної Ради визначатимуть у виборчих округах синдикати та їх ГосподарськіРади. Зложе­ні ними реєстри передаватимуться під голосування населення виборчої округи. Виборикандидатів рішатимуться реля­тивною більшістю голосів.

Як бачимо, ця система суттєво різниться від зразків і демократії — з її анархічною виборчою боротьбою, і іта­лійського фашизму, що е надто централістичним у форму­ванні законодавчих установ. Усуваючи боротьбу виборчо-партійних; клік і запроваджуючи контролю, націократична система ставить водночас Державну Раду в безпосередній зв’язок із народом, передаючи її формування його, об’єднаним у синдикатах, соціальним групам. Ці державно-політичні компетенції синдикатів, вкупі з їх соціально-економічними функціями (місцеві й Всеукраїнська Господарська Рада) пе­ретворюватимуть державний синдикалізм у становий хребет і головний нерв цілого націократичного устрою.

На чолі Нації й державної організації стоятиме Голова Держави. Це не буде ані диктатор, що тримається силою при­бічник клік, ані лялькуватий “репрезентативний” президент демократичної республіки… Це буде Вождь Нації, най­кращий із найкращих її синів, що силою загального довір’я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави. В ньому концентруватиметься авторитативна суть націократичної держави, що сполучає в собі здорові елементи монократизму й відповідальності.