Розділ «III»

Сонце похилялося з полудня. Його гаряче промiння сипалося iскристим градом на Бораславське узгiр'я, розсипаючись по сугорбах сiрої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкi дротянi линви, навиненi на корбах, заламуючись i мигтячи всiми фарбами веселки на калюжках та потiчках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погiдне небо горiло над гарячим Бориславом i виглядало так само сiро, як цiла зруйнована околиця. Вiтер нi разу не шевельнув воздухом, не повiнув холодом, не розсiяв важкого, густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потокiв, з брудних магазинiв, залягав хмарою над Бориславом, спирав дух в грудi. А ще гори, обрубанi з лiсу, покритi голими стирчачими пеньками або зовсiм вигорiлими шутроватими та к.чмеїiястiїмп галявами, доповнювали сражения того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися i зливалися в один безмiрний гамiр, заповняючий всi закамарки Борислава, - тепер змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тiльки рiпники в своїх зароплених сорочках, самi заропленi по очi, лiниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслi цюкали рiвностайно своїми топорами о дерево, мов великi жовни. Всякий рух, який видно було довкола, всякий голос, який мож було учути, - iсе нагадувало радше повiльний, сонливий рух та туркiт величезної машини, тiльки що колеса, зубцi, загачки та шруби тої машини були живi люди з тiлом i кров'ю. Думка, не находячи нiчого принадного нi поверх землi, анi над землею, мимоволi ниряла в тоту темну, страшну глибiнь, де тепер, в тiй самiй хвилi, мучаться, працюють, риють тисячi людей, де кипить робота, оживає або завмирає надiя, бореться життя зi смертю, бореться чоловiк з природою. Кiлько сумних зiтхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викрикiв розлягається в нутрi землi, але наверх не видобувається нiщо, крiм удушливого сопуху, все пожирає земля, глибiнь, пiтьма, мов той старосвiтський божок власнi дiти. А сонце горить на небi, мов розпечена залiзна куля, i, ба-читься, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всi живi соки в тих чорних, послаблих рiпниках i в тих голих, обнищених з лiсiв, тiльки беззубими чорними пеньками наїжених горах.

Герман Гольдкремер не мiг нинi по обiдi i на хвилю заснути, - так зрушили його рiзнi враження нинiшнього дня. Вiн вийшов зi свого помешкання i пiшов на Новий Свiт, де було найбiльше i найбагатших його ям. По дорозi минав вiн багато чужих законiв, але не обзирався на них, силувався навiть нiчого не видiти, нiчим не займатися, бо чув, як всяка, хоть i найзвичайнiша рiч дивним способом тривожить його роздразненi нерви. Вiн був немов в гарячцi, коли всякий, хоть i зовсiм легенький дотик на болюче тiло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодня. "Чи я мало спав, чи перестудився, чи що такого?" - воркотав вiн сам до себе, чуючи в собi тоту дивну, нечувану змiну. Йому здавалось iменно, що на все вiн нинi дивиться якимись новими очима i що весь Борислав нинi для нього якийсь новий свiт. Що се мало значити? Чому, напримiр, худi, нужденнi, чорнi лиця рiпникiв, працюючих коло ям, нинi так глибоко щемiли в кого серцi, а звичайно навiть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нинi обходила його далеко бiльше, нiж груди воску, котрi вони раз за разом витягали з ям? Вiдки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямi мусить бути страх негарно сидiти в такiй глибiнi i в такiй задусi цiлих 6, а то не раз (в його ямах) i 12 годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони волять iти сюди за такий нужденний заробок та страшно бiдити? "Нужденний заробок!", "Страшно бiдити!"… Так, тотi iменно фрази, з котрих вiн не раз так їдко насмiхався, в котрих правду нiколи не хотiв повiрити, просунулися тепер через саму тайну глибiнь його душi, мов чорнi хмари, передвiсники бурi. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить вiн до подiбних рефлексiй, вiн, твердий, практичний, вирахований Geschдftsmann, вiн, у котрого ставало на тiлько серця, щоб за найменше припiзнення, за найменшу недбалiсть, за найменше грубе слово навiть уривати своїм робiтникам з платнi? Вiдки вiн сам тепер приходить до подiбних думок? Хiба вiн не знає, що се все дурницi, dummes Zeug, як вiн сам звичайно говорив перед другими?

О, Герман знає все то дуже добре i тямить дуже добре свої власнi науки, але що ж, се була якась така погана хвиля, коли подiбнi думки шибнули йому в головi. Вiн старається насилу прогнати їх. Iдучи звiльна стежкою помiж ями, минаючи рiпникiв та жидiв, що з пошануванням кланяються "такому велике пан з нашi вiри", - вiн насилу хоче занятися рахунком, дiловою комбiнацiєю. Ось послiднiми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, нiж звичайно, - в його касi починає показуватися недобiр, - робiтники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з рiзними фiрмами виходить. Правда, при належитiй натузi можна щедiгнати хибу, - треба лишень наняти бiльше робiтникiв i створити два закопи, котрi недавно мусив заперти задля недостачi рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, - а се рiч дуже легка, i так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тодi пропала робота, i треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту нiщо надiятися, бо i джерела вже майже вичерпанi, та й вона, впрочiм, не оплачується, не видержує конкуренцiї з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслiдувала вже вiд тижня думка, що щастя починає вiдвертатися вiд нього, а тепер вiн знов щастя просить - о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобiр буде побiльшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що вiн через тiлькi лiта з такою мукою, грижею, працею i гарячкою назбирав i нагромадив докупи, - все пропаде, розслизнеться, розвiється, мов порох на вiтрi, бо щастя вiдвернулося вiд нього! Так, воно вiдвернулося, вiн отiм сильно переконаний. Вiн знає з досвiду, що поки чоловiковi щастя сприяє, поти тiло його сильне, мов залiзо, нерви твердi, мов сталь, думка ясна i певна себе, поти цiлий чоловiк подiбний до блискучої острої стрiли, випущеної з лука i з свистом летячої просто до цiлi. Герман був колись - недавно ще - такою стрiлою! Але нинi вiк не тойї Нинi вiн дразливий, зламаний, нинi грижа їсть його серце, травить його силу, мiшає його думку, - нинi щастя покинуло його, вiдвернулося вiд нього!

Такi невеселi думки шибали по головi Германа. Вiн i незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок i рiзаних стовпкiв розсiлась над ямою, мов сiре циганське шатро, - всерединi було брудно i душно, хоть кошара не запиралася нiколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очi; аж по довшiм часi можбуло до нього привикнути i розглянути добре все, що всерединi находилося. Герман увiйшов.

Рiпники iно що пополуднували i бралися до роботи, їх було чотири, самi молодi парубки. Один давно вже стояв при млинку i млинкував свiжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лiзти в глибiнь. Два другi приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попiд пахи i вiдтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи i слова.

- А що, чей уже мож спускати? - сказав один з тих, що його оперiзували. - Ану, Миколо, подай ему там оскарб i лiхтарню, - швидко, небоже.

- Ну, ну, нiщо квапитися, є час до вечора, - вiдповiв тамтой вiд млинка. На тi iменно слова Герман надiйшов до кошари.

- Так, так, є час! Поволеньки собi поводiтся! - крикнув вiн гнiвно. - Вже друга година, а ти ще наверха?

Рiпники не ужахнулися, не переривали своєї роботи при Германивiм приходi, нi один навiть не поглянув на нього. Микола рiвнодушно складав оскарб i мотику в бляшаний кибель, причеплений на кiнцi линви; Семен млинкував далi, хитаючися притiм на оба боки, мов п'яний, а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрiй стримiв дзвiнок, вiдтак засвiтив лiхтарню i дав її Гриневi.

- Чому швидше не робите? - крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рiвнодушнiсть.той дерев'яний супокiй рiпникiв.

- Так робимо, як можемо! - вiдповiв Семен. - Таж годi его спускати в замороку! Самi знаєте, що вiсiмдесят сяжень - то не жарт!

- Ну, Гриню, бери лiхтарню та iди в божий час, - сказав Стефан.

Гринь взяв лiхтарню i ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан i Микола стали до корби. Поволi замахувала вона своїм крилом, i линва, мов червона змiя, почала сховзуватися з валу, на котрiм була навинута. Гринь ще стояв на березi ями. На його лицi крiзь густу верству глини i кип'ячки мож було добачити якийсь неспокiй, якусь тривогу i щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дiм, про стару матiр, котра завтра, в недiлю, жде його на обiд. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча i тiсна, мов життя в нуждi. А там в глибинi кiлько-то рiзних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за двi його товаришi не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тiлi, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повiнув важкий пiдземний холод. Йому стало так тяжко, як ще нiколи. Ось вiн, стоячи одною ногою в киблi, рукою держачися линви, перевис в воздусi i захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, - вiн тоне, тоне повiльно, тихо… Йому дух захапує, - дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гiрницький оклик:

- Glьck auf!

- Glьck auf! - вiдповiдають серед глибокої тишi три голоси, - нi, не три! I четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

- Glьck auf!

- Iди з богом! - додав Микола i залощу. Гриць утонув в темнiй пропастi.

В кошарi тихо. Анi один голос не перериває тишi. Всi мовчки працюють. Колеса, намазанi кип'ячкою, обертаються нечутно,мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується i хитається. Всiм якось важко, немов при похоронi, коли спускають трумну до гробу. Дивна рiч! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловiк до ями, - i щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловiка!"

Герман стояв i дивився, дивився i мовчав, вiй сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слiдив вiн нинi за виразом лиця тих рiпникiв, а особливо того, що втонув в глибинi, того "живо похороненого!" I диво! Тi самi чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, i зiтхання, i тривогу, - тi самi чуття бушували i в його грудi, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi, коли стояв над ямою, все 'ю переходило i через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, - не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi, глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена, пiднесена фантазiєю на вищу ступiнь?