Розділ «III»

блiднуть, вони в тривозi позирають по собi.

- Тягнiм догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещастє!..

- Тягнiм, тягнiм!..

Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою…

Дзень-дзень-дзень! - роздається рiзко i остро голос дзвiнка. Всi вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.

- Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали…

- Або ту далеко до бiди!

Знов дзвiнок - знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, i довгу хвилю Герман не бачив нiчого, окрiм одностайних розмахiв корби. Вiн вiдступив вiд стiни i озирнувся, не знаючи, чи iти до кошари, чи нi. Але думка про лiнивство робiтникiв пропала з його голови. Вiн ще дрижав вiд того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвiнка, - в його головi, правда, не було бурi, котра там перед хвилею лютувала, але всi враження мiнилися, перелiтали, затиралися, мов тiнi в хмарний день. Навiть тi слова, котрi рiпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'ятi, - що бiльше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї час-iину гнiву на "непотрiбного лямпарта", як звичайно звав дома Готлiба. "А все ж таки вiн мiй син, i, як прийде до маєтку, буде вмiв єго шанувати", - сказав вiн сам до себе твердо i рiшучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердiсть утiшила його, вiн з уподобанням повторював по кiлька разiв: "А таки вiн шй,син!" Мiж i им якось без свiдома пiшов далi, до третьої ями. Вона була трошки вiдсторонь вiд тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона i будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котрої плило головне джерело Германового маєтку. Але вiд кiлькох лiт вона стояла пусто, вiдколи джерело кип'ячки в нiй вичерпалося. Аж тепер, коли замiсть кип'ячки поплачував найлiпше вiск, Герман казав її вiдновити i копати глибше, бо вона давнiше тримала тiльки тридцять сажень вглиб. Коли вiдбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що усподу вода, i треба було наперед вичерпати воду. Вже три днi черпано, а власне нинi мав перший раз спускатися в неї старий рiпник Матiй, щоб оглянути, де що треба направити i де копати штольнi. Коли Герман пiдiйшов к ямi, побачив, що рiпники саме витягали кибель з ями, в котрiй сидiв уже вiд доброї години старий Матiй.

- А що? - спитав Герман, пiдiйшовши к робiтникам.

- Та нiчо, - вiдповiли вони. - От Матiй задзвонив чогось, та й тягнемо.

- Ну, що там такого може бути? - спитав зачудуваний Герман. - Тяжке?

- Нi, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацiкавлений, став над яму, опершись на стовпцi, i пильно дивився в темну глибiнь. Сонце косо пересiкало отвiр ями, але вглиб не було видно нiчого. Одно тiльки вдарило Германа - дивно-неприємний гнилий сопух, але цiкавiсть не давала йому вiдвернутися. Вiн пильно, немов помiшаний, дивився в темну глибiнь, мiж тим коли линва поволi навивалася залiзними перстенями на вал корби. Вiн глянув на тотi перстенi i пригадав собi страшнi скрутелi величезної гадюки на образi. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стiй прочуття якогось лиха з тим привидом. Втiм, плохо насмарована корба скрипнула проразливо, - Герман глипнув в глибiнь i задеревiв на мiсцi. З темної пропастi виринала-виходила вгору на свiтло страшна, почорнiла труп'яча голова. Герман стояв мов мертвий i не мiг вiдорвати очей вiд того виду i в тривозi своїй бачив виразно нелюдський злобний усмiх на тих щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Вiн стояв, дивився i дрижав, мов у лихорадцi, - дрижав з забобонного переляку i обридження.

I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули з один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случаї, хоть давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали далеко рiдшi, а особливо їм, молодим ще рiпникам, не лучалося бачити нiчого подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i се продрухало їх з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i висипали костi на землю. Дивно застукали тi костi, голова покотилася долi горбком i опинилася аж коло самих нiг Германа.

- Чорт тебе! - крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. - Як сиплеш?..

Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, - тривога здавлювала йому горло. Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: "Господи, господи!" i забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утiкає вiд ями. Вiн чує холод в тiлi, чує дрож, немiч, а в його головi крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тiльки фраза: "Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir!". Вiн i сам не знає, як i про що склалася тота фраза в його головi, i повторює її без мислi, без застанови, бiжачи стежкою помiж ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече його в неї, щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться по всiм його тiлi. Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показує всiм приржавiлий мiдяний перстень з червоним скляним камiнцем.

- Ти, Митре, не тямиш того перстеня? - кричить вiн. Митро придивлюється, хоть трохи здалека, а далi скрикує:

- Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був Пiвтораковi на заручини!

Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик - не хто другий, лиш Iван Пiвторак, котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку з дитиною.

- Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко!

- Господи, як то не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не знає, де та що!