Розділ «IV»

Нiч. Звiзди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанiвських пастiвниках залягала мряка. Гори дрiмають в тiнi, крiзь величну тишу, не переривану гамором людської недолi, чути тiльки глухi, неяснi прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи.

Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневнiй працi, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцiєю рiзних упоюючих напиткiв. Герман не любив упиватися, але нинi прецiнь треба було покрiпити свою силу, треба запити щасливу нахiдку нової матки, треба, впрочiм, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрi, без перерви шпiв i прожирав його супокiй. Сiдаючи до вечерi, вiн почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навiть було дiждатися, поки служниця не поприносила наладженi з Дрогобича бутельки з вином та рiзними лiкерами. Чим бiльше Герман пив, чим швидше грала в нiм кров, чим скорше шибали рiзнi думки, - тим бiльше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в нiщо, щоб тiльки те розплинення було любе, лагiдне, легепьке… Його лице палилося кров'ю, очi блищали, руки мимоволi пiдмiтувалися на столi, язик починав лепотiти щось без зв'язi i мислi, - служниця ледве-ледве завела його до його кабiнету, де вперед ще приладила i постелила була лiжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотiв, силувався навiть думати, але в його головi все помiшалося, все гнало i перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повiднiмати всi слюзи i всi затвори. По хвилi вiн утих i заснув мертвим сном.

Але нiхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийi Нi, вiн зовсiм не п'яний, вiн не спитьi Може бути, що колись… Вiн нагадує навiть, що був такий вечiр, вiн пив багато, напивався жару i отяжiв. Але тепер вiн легкий, такий легкий, що летiв би десь вдаль, в той синiй, усмiхнений безмiр, що над ним так любовно мрiє! Вiн тепер щасливий, зовсiм щасливий, яким ще нiколи не бував! Довкола нього зелень, цвiти, криштальнi води, вдалi фантастичними контурами рисуються рожево-червонi скали, - ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом i заморокою! Тут чисто, ясно, весело, - ох, як веселоI Герман вiддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвiтистих лугах, топче запашнi цвiти, котрi, настоптанi, ще краще пахнуть i звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де вiн… де вiн чув тотi звуки? Не може нагадати…

- Щастє, се твої звуки, твiй запах, твiй погляд в тiй зеленi, в тiм чистiм лазурi, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє - ти моє! Ти вiддалося менi, як любка свому милому, ти вiдкрило менi своє лице, подало менi свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пiзнаю тебе, чую вiддих твiй глибоко в серцi, чую, як тепло розгрiває мою кров, i она, звенячи, мов срiбло, бiжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої обняття, вiддайся менi зовсiм, навiки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, супокою, запаху, утiхи! Ходи до мене, я твiй навiки!

Який легкий, який свобiдний Герман! Яким солодким, чарiвним а сильним голосом прокликав вiн свою сю пiсню, се закляття! Гаї, дуброви, рiки, i гори, i небо синг, i цвiти пахучi - все, цiла природа звенить, гомонить вiдголосом його пiснiї Кiлько солодощiв ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкiшно дихається тутка, - нi, розкiш хвилями ллється в його грудь, розширює її до безмiру… Вiн простер руки широко-широко над околицею. Вiн улетiв над нею, мов огромний орел, а навстрiчу йому з всiєї природи гомонить:

- Щастє, я твiй, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, утiхи! Щастє, ходи в мої обняття! Щастє, вiддайся, вiддайся менi!

Безмiрну, велетну силу чує в собi Герман! Вiн обняв раменами цiлу околицю вiд краю до краю. Грудьми приляг дэ її розкiшної грудi i лиш дивується, як вiн вперед не знав сього. Вiн п'яний з розкошi, притискає любку до грудi, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до бога! Вона для нього все, вiн нiчого не бажає, посiвши її, - бо тепер нiщо не може розiрвати його з нею. А вона з божеським усмiхом на лицi глядить йому в очi, тає в його огнистих обняттях, слабне, в'яне, тае… Се пароксизм любовної розкошi, се зенiт щастя навiть для щастя самого!..

- Любко, ти богиня!.. Ти вiчна, безсмертна, правда? Що за усмiх, що за голос, тихий, розкiшний:

- Так, я богиня, я вiчна, безсмертна, - я твоя. З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'є вiн її огнистi поцiлуї! Бiльше жару! Бiльше огню! Бiльше розкошi! Хвиля така - то вiчнiсть! Ще, ще!.. Вiн тратить пам'ять, жар перемагає його, котиться потоками лави по його жилах, не дає думати. Вiн весь тiльки одно чує - i очi зажмурив, щоб тiльки повнiше, безконечнiше вливати в себе розкiш всiми порами тiла.

А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях… Пахущi цвiти зiв'яли, потоки повсихали, мов вiд спеки. Але вiн сього не бачить, не чує, а чує тiльки одно, як жар, сила, живiсть у нього чимраз бiльшає, росте, змагається, немов переходить вiд неї до нього. I чим сильнiшi стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим i обняття та поцiлуї його стають сильнiшi, тим бiльше жар обнiмає всю його iстоту.

- Ти вiчна, безсмертна, ти моя! - шепче вiн. А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усмiхнутися. Вона тiльки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повiльнiше. Рожевi гори почорнiли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблiдло, почорнiло, країна щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволi, поволi сива мряка, удушлива, густа, почала залягати довкола. Повiнуло холодом, i послiднi слiди щастя забрав з собою той перший холодний повiв. Герман ще лежав в безпам'ятi, ще був велетом…

- Любко, любко, ти моя, правда? - шептав вiн. Але в тiй хвилi знов повiнуло холодом, острим, пекучим, i вiн стрепенувся, - замiсть вiчно молодої богинi побачив чорного, страшного трупа! Вiн чув, що жар страшний горить в його кровi, розсаджує його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво…

- Щастє, щастє, де ти? - кликав вiн в страшнiй тривозi та розпуцi. Нiхто не вiдповiдав.

- Га, ти покинуло мене, ти вiдвернулося вiд мене, - скрикнув вiн. - Та годi, ти менi не уйдеш! Я сильний, у мене в кровi цiлi вулкани огню, я здужаю дiгнати, зловити тебе! Ти не уйдеш менi, нi, нiяким способом!

I вiн пускається скаженим бiгом кудись в темну далечину, не бачачи, куди i за чим. Його сила росте, але вiн чує, що нема вже у нього такої легкостi, як вперед. Вiн не може свобiдно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося щастя. Його гарячий, важкий вiддих уноситься перед ним, мов хмара, i затемнює його погляд. Залiзнi, сильнi його мускули м'якнуть, стають звичайним людським тiлом, хоть утоми ще в них не чує. Вiн летить без упину. Околицi мигають перед ним, мов образки, рiки блискають, мов перловi шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тiй скаженiй погонi.

- Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецiнь вiддалося менi, ти моє!.. - але вiдповiдi нема.

Мряка - вiн кидається в мряку, мов блискавка. Холод - вiн розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залiзо. Дерева хиляться, куди вiн пройде, трави в'януть, цвiти перегоряють на уголь. Але вiн не питає, вiн летить далi, вiн знає, що мусить дiгнати щастя!

- Стiйте, пречуднi привиди! - кричить вiн, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тiлi чутна утома, в кровi холод.

- Стiй, щастє, ти прецiнь моєї.