Розділ «III»

- Glьck auf! Glьck auf! - повторяв вiн безмисно. - Щасти бiг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк! Щасти бiг вам!..

- Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє i хитане линви, котрi можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..

Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна яснiсть надворi успокоїла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч? "Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату - цiлого гульдена! Якби не хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силує. А як там що… того… ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкцiї! Що ж менi мож закинути? А що я за свої грошi хочу совiсної роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на своїй совiстi, немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що!…"

Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний, навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново її розбудити.

Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на м'якiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кров'ю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi.

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньої кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi.

Дзвiнка не чути, - робiтники балакають.

- Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця? Так, мовби хто гнав за ним!..

- А що, - певно, грошей потребує! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грiшми то так розмiтує, - де що видит, зараз бiжит, купує, поламає, попсує та й знов бiжит далi, знов купує!

- Добре ему дурiти, коли є за що. Розмiтує людською працею, розвергло би ему костi!

- А знаєте, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що вiн не згине своєю смертею. Протренькає вiтцевi тисячi та й пiде людей розбивати.

- Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тотi жаб'ячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме!

- То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится!

- Бийте плiшки, бийте плiшки! - крикнув спросоння здрiманий лип'яр i прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зiв'яле i вихуджєне, - i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синовi робiтники.

- Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той вiд млинка. - Ану, закричiт там до него, що з ним?

Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув щосили:

- Мироне, Мироне!

Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий лип'яр непевним, хитким поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке робиться. Герман глядiв i слухав.

- Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями голосу не чути нiякого.

Холодний мороз пробiгає по жилах робiтникiв, їх лиця