Розділ сьомий ПОВІТРЯНИЙ НАЛІТ

У небі почулося гудіння літаків. Ще зранку до переправи намагалася наблизитись «рама», як бійці називали фашистський розвідувальний літак. Але його відігнали зенітки. Гудіння наростало. Зненацька з-за лісу, з боку Києва, випірнули ворожі бомбардувальники. Юрко уже вмів розрізняти фашистські літаки «хейнкелі», «мессершмітти», «юнкерси». Вони вже не раз намагалися бомбити переправу, потік військових і біженців. Але їх не тільки відганяли, а й збили один літак. На цей раз фашисти схитрували, налетівши зі сходу, звідти, куди відходили наші війська. Дружно запрацювали зенітки. Юрко нарахував дев'ять «юнкерсів». Біля ворожих літаків часто почали вибухати білі хмарки, але ті вперто йшли на ціль. Коли вони пішли на розворот над переправою, один бомбардувальник задимів і, лишаючи за собою чорний хвіст, стрімко пішов до землі. Упав він на протилежному березі Прип'яті, там пролунав оглушливий вибух, піднявши стовп землі, змішаної з димом і червоним полум'ям.

Поблизу Юрко побачив начальника переправи, за ним бігли червоноармійці.

— Скоріше! — гукав підполковник. — Всіх дітей і біженців у щілини!..

Юрко теж кинувся до великого зеленого автобуса, густо обтиканого ялиновими гілками.

А літаки, здавалось, повисли над переправою. Від них відривалися невеличкі чорні кульки і швидко наближалися До землі. Ще частіше зататахкали зенітки, а одна з них злетіла в повітря, перекинулась і важко впала на землю. В різних місцях падали бомби, звихрюючи все довкола себе.

Червоноармійці з дітьми перебігали до сховища. Юрко бачив, як кремезний боєць підхопив на руки двох хлопчиків і побіг з ними до укрить, виритих у схилі гори.

Юрко теж підхопив одного малюка, швидко відніс до сховища і знову кинувся до автобуса. Другий хлопчик міцно обхопив його за шию, злякано схлипував і вже не хотів його відпускати.

— Сиди тут, — заспокоїв малого Юрко, — а мені треба бігти за іншими дітьми.

Хлопчик відпустив свого рятівника, коли побачив виховательку. Юрко знову побіг до автобуса, але там уже нікого не було. Несподівано біля вантажної машини побачив Лесю, яку вранці провів сюди.

— Ховайся! — гукнув їй Юрко. — Зараз знову бомбитимуть!..

— Не можу, у машині мама, — із сльозами в розпачі металась дівчина, — вона не може сама зійти з машини, і братик там! А дядько Микола пішов до зенітників і не повернувся…

Юрко підбіг до машини під деревами, став на колесо, заглянув у кузов. На сірій ковдрі, з-під якої визирало сіно, лежала молода, але дуже змарніла жінка. До неї тулився переляканий білявий хлопчик. Не роздумуючи, Юрко схопив на руки малого, подав Лесі:

— Біжи з ним до сховища, та хутчій!

— А мама? — вигукнула дівчина.

— Допоможу й мамі, а ти біжи!

Дівчина все ж стояла з хлопчиком і не відходила від машини, з благанням дивлячись на Юрка великими блакитними очима.

Хлопець скочив на землю, відкрив борт, мало не на руках зніс хвору на землю.

— Ходімо, — просив він її,— до сховища, тут близько.

— Лесю, — простогнала жінка, — візьми наші документи, бо що ми будемо без них робити? Вони в сумці…

Юрко схопив сумку на машині, віддав її дівчині, допровадив хвору жінку до найближчої щілини.