Розділ шостий ПРОПОЗИЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА

Лейтенант сів у машину, поклав руки на кермо, чекав, поки всі займуть місця. Поряд з ним сів Яценко. Він обережно тримав рацію в лискучому футлярі.

Хлопці разом з Поухом розмістилися на широкому задньому сидінні. Тут же лежали якісь пакунки, круглі металеві коробки, чотири трофейних автомати, зібгані парашути, ручний кулемет.

Поух підморгнув Вовці, сказав довірливо:

— Забрали знайдений тобою скарб.

Коли під'їжджали до переправи, у зашторене вікно Юрко помітив тракториста Івана Скрипаля. Він розмовляв з дядьком Денисом і раз у раз поглядав на машину, ніби хотів пронизати її своїм поглядом. Лейтенант вивів «емку» на широку польову дорогу, полегшено зітхнув:

— Тепер, хлопці, поїдемо в район. Нас чекає секретар райкому партії. Він хоче поговорити з вами, подякувати за всі ваші добрі справи. Допомогли ви ліквідувати дуже небезпечних ворогів, котрі могли наробити великого лиха. І подумати страшно, що могло б бути, якби ви вчасно не нагодилися в підземелля…

Швидко мчить машина, злегка підстрибуючи на нерівному путівці. Хоча й занедбана ця дорога, але навпростець буде скоріше. Невеселі думки рояться в голові лейтенанта Вершини. Непевно почуває він себе після останніх подій: хто б сподівався на такий підступ і віроломство? Сиволап — ніякий не котовець, не герой громадянської війни, а гетьманський полковник, агент фашистської розвідки. Знайомий Консула, друг і приятель пана Хоткевича. Умів Сиволап прикидатися, видав себе за людину, до кінця віддану Радянській владі. Як він говорив на зборах і мітингах, навіть сльозу пускав, бив себе в груди, закликав до пильності, метав громи на голови класових ворогів… Кому-кому, а Сиволапу Вершина вірив, як самому собі, завжди підтримував… А як він міг не вірити, коли той на його очах застрелив п'ятьох петлюрівців, ризикуючи власним життям, виніс пораненого Вершину з бою, перев'язав рану… І вся та «хоробрість» була не чим іншим як підступною, глибоко продуманою грою. Грав Сиволап, входив у довіру і чекав свого слушного часу. Страшний удар готував партизанам і підпільникам, їхнім родинам. А він, лейтенант Вершина, виявився довірливим, наївним простачком, який не зумів розгадати ворога, «клюнув», на той підступний гачок… Та нема тут чого дивуватися, впадати в розпач. Не простий ворог постав перед нашим народом. У всіх фашистів та їх поплічників віковічна школа підлості, цинічний досвід, як тримати в покорі людину-трудівника. У той час як Вершина пас куркульські воли, Сиволап і Хоткевич виховувались у військових академіях, досвідчені наставники навчали їх, як боротися за свій лад, як тримати в покорі робітників і селян. І не втримали! Повстав народ, здобув собі волю. Та ворог не скорився, не склав зброю. Він жив і живе однією думкою, як повернути втрачене. І для досягнення своєї мети не гребує ніякими засобами… Але треба цього лютого, сильного, вишколеного ворога здолати, вистояти в нещадній боротьбі, захистити, врятувати свій народ від загибелі. У цьому суть тепер твого життя!..

А Юркові дуже хочеться дізнатися, як схопили Хоткевича й Сиволапа. Врешті він не витримав, запитав:

— Спіймали диверсантів?

— Не пощастило взяти живими, — з досадою відповів лейтенант, — загинули під час перестрілки. Жаль, що так сталося, багато чого б вони могли розповісти. Тільки в бою не завжди виходить так, як хочеться.

Зупинилася машина біля будинку райкому партії.

— Їдьте у відділення і чекатимете товариша з Києва. З рацією та всім іншим дійте, як домовилися, — наказав Вершина своїм працівникам.

«Емка» поїхала далі, а хлопці з лейтенантом зайшли до райкому. Коваленко зустрів їх привітно. Він вийшов з-за столу назустріч, міцно потис руки, запитав:

— Так оце вони, наші герої? Молодці, хлопці. Проявили ви неабияку сміливість, відвагу і кмітливість. Від імені райкому партії дякую вам за героїчний вчинок! Сідайте і про все докладно розказуйте.

Юрко й Володя сіли за широкий стіл. Навпроти — Михайло Сергійович. Його хлопці добре знали, не раз бував він у Жовтневому, заходив до школи. Ліворуч від секретаря стомлено опустився на стілець Вершина. Коваленко натис на кнопку дзвінка, і в кабінет зайшла білява жінка.

— Покличте, будь ласка, Ніну Олексіївну, — попросив її Михайло Сергійович.

Невдовзі з'явилась молода жінка. Привітавшись, вона стала за столик збоку, на якому лежав папір, олівці.

— Зараз почнемо, Ніно Олексіївно, — заклопотано промовив секретар і звернувся до хлопців: — Зробимо так: хай нам про все спершу розповість Юра, а потім послухаємо Володю. А ти, Володю, слідкуй за розповіддю Юрка і, якщо той щось пропустить, доповнюй. Візьми папір і можеш записувати, що схочеш сказати.

Лейтенант подав Володі кілька аркушів паперу, олівець.

— Юро, — попросив секретар райкому, — спробуй усе до деталей пригадати, що ви чули в підземеллі. Намагайся нічого не пропускати, тут важливе кожне слово, кожна дрібничка.