Розділ третій ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!

— І прошу вас, слухайте маму, допомагайте їй. І завжди з нею радьтеся, бо вона найрідніша вам людина на світі. Санька доглядайте, бережіть, він же в нас найменший… Я тим часом повоюю.

Юрко відчував, як у горлі в нього щось лоскотало, стискало подих.

— Тату, візьми й мене, чуєш? — незчувся, як кинувся до батька, обхопив руками за міцну, засмаглу шию. — Будемо разом бити фашистів. Я зумію! Мову їхню знаю, у розвідку ходитиму!

Тато підняв Юркову голову, сказав ласкаво:

— Не можна, Юрко, ще не підійшли твої роки. А війна — це не жарти… Тобі й дома поки що вистачить клопоту, сам розумієш. — Погладив Юрка по голові, підбадьорливо всміхнувся: — Син червоного козака мусить триматися геройськи!.. А зараз давайте перепочинемо, бо завтра треба рано вставати.

Пішла спати Галя. Мати вийшла в комору взяти ще щось батькові на дорогу.

Тато ще раз пильно поглянув на Юрка, ніби зважував, чи можна довірити йому якесь надто важливе діло.

— Недаремно, — почав він, — Віра Миронівна згадала під час нашої зустрічі про твоє, Юрку, знання німецької мови. Приїздила вона сьогодні в село, пропонувала й мені лишатися в підпіллі.

— У якому підпіллі? — здивовано запитав Юрко.

— Це якщо фашисти дійдуть до Прип'яті,— тихо пояснив батько, — на той випадок райком партії думає про підпілля, підбирає людей. Під час петлюрівщини та денікінщини я трохи був у підпіллі.

— І що ж ти відповів?

Тато трохи помовчав і впевнено сказав:

— Моє місце на фронті. Я — кулеметник, танкіст. І тут нема чого довго думати. А от тобі, Юро, можливо, доведеться допомагати підпільникам. Тримайся Івана Петровича Вершини, слухай його поради. Завтра проведеш мене і підеш у район. Лейтенант чекатиме тебе у міліції о п'ятнадцятій годині. Палац може ще стати підпільникам у великій пригоді. Обов'язково треба впіймати того, хто знає таємницю підземелля.

Тато прикрутив гніт лампи і мовив:

— Іще, Юрку, в бабусиній скрині лежать папки з прадідовими документами. Я на них не звертав особливої уваги, бо написані вони нерозбірливо, та й був певен, що всі ті креслення та схеми давно застаріли. Тепер же, коли ми побули в підземеллі, думка моя щодо них змінилася. Колись давно мій дід запевняв, що в них є якась важлива таємниця, тільки він не знає, з якого боку до неї підступитися. Дід був не вельми грамотний, хоча і вважався неперевершеним ковалем. А показувати ті папери комусь боявся, щоб не дізнався пан Хоткевич. Може, й справді є якась таємниця в тих старих пергаментах і паперах? І про них розкажи Вершині…

Вранці всім селом проводжали мобілізованих. На полі, від самої пристані, крутими хвилями переливалася на вітрі дорідна пшениця. Вона тихо шерхотіла, ніби кланялася людям й запитувала їх здивовано та розпачливо: «Куди ж ви йдете, навіщо мене лишаєте? Ви ж мене посіяли, виростили, он яка я гінка видалася, яке маю ваговите колосся. Скоро вже дозрію, і мене треба буде збирати, давати лад урожаєві… Хто ж тепер жнивуватиме?»

Ідуть чоловіки та парубки на війну, а дома стільки всього лишається незробленого, не доведеного до кінця. І кожен відчуває, розуміє, що, може, востаннє йде цією знайомою з дитинства польовою дорогою. Юрко ступав поруч батька. Ніс речовий мішок і міцно тримав батька за руку, боячися відпустити. Підійшли до пристані. Тихо схлипували жінки, тулилися до чоловіків, припадали до синів, просили їх берегти себе, наказували скоріше повертатися додому. Неподалік озвалася гармошка і тут же змовкла, бо пролунала команда шикуватися. Чоловіки, парубки почали похапцем прощатися, пригортати дітей, жінок, дівчат. Батько поцілував маму, сказав:

— Тримайся, Маріє! Бережи дітей!

Потім попрощався з дітьми, швидко став у стрій. Знову пролунала команда, і мобілізовані по хисткому дощатому трапу рушили на пароплав. Тато поставив речовий мішок на підлогу, схопився за поручень і мовчки дивився з палуби на свою засмучену родину. Невдовзі на пароплав зійшли всі мобілізовані, забрали трап. Над Прип'яттю прокотився густий, басовитий гудок. Пароплав поволі почав відходити від берега, розвернувся на глибокому, зупинився на хвилину навпроти пристані. На палубі стояли чоловіки, махали руками, кашкетами, щось гукали, але вітер доносив лише уривки слів.

Батько подався вперед, невідривно дивився на своїх у натовпі на березі. Поруч нього видніється кремезна постать коваля Максима Середи. На березі стоїть вся його родина, тітка Варка і дев'ятеро синів і дочок. Нема лише старшого сина, Олексія, він десь там, у Бресті. Це вже втретє тато з Максимом Середою разом рушають на війну. Спершу забрали їх молодими парубками на першу світову, і вони довгі чотири роки гибіли в окопах від куль, голоду й холоду. Повернулися з революцією на часину додому і зразу ж гайнули до червоних козаків, до Віталія Примакова. І знову довелося воювати довгих три роки з біляками та інтервентами. Тепер вони знову, втретє, йдуть на війну з фашистами.