Розділ другий СТРАШНА ЗВІСТКА

— Ви на прийом? Може, знову пропали продукти?

— Я хотів до товариша Вершини, — холодно відповів тато.

— Нема Вершини, — офіційним тоном сказав Шарпинський. — І скоро не буде.

Він повернувся до кабінету, щільно причинивши за собою двері.

— Тоді підемо в райком партії,— не відступався тато, — розкажемо про підземелля секретареві райкому.

У райкомі їх теж чекала невдача. Секретаря райкому партії терміново викликали до Києва.

На вулиці, біля магазину, стояла довжелезна черга. Люди розкуповували сіль, мило, сірники, цигарки, нитки, голки, казани й каструлі. Пішло на продаж і те, що роками лежало на складі.

У магазині тато купив хліба, оселедців, печива та цукерок.

Тут вони зустріли колишню Юркову вчительку Примак. Ще недавно Віра Миронівна жила в Жовтневому і викладала німецьку мову в місцевій десятирічці. Минулого року її перевели в район, призначили інспектором райвно. Вчителька підійшла до тата та Юрка, привітно поздоровкалася і запитала:

— Чого це ви забилися в наші краї?

— Треба було порадитися з лейтенантом Вершиною, — відповів їй тато, — а його немає. Зайшли до секретаря райкому — і він зараз у від'їзді. От і ні з чим повертаємося додому.

— Щось дуже важливе? — Віра Миронівна допитливо глянула на тата.

— Як вам сказати, — зам'явся батько, — може, й важливе, а може, й не дуже, хоча зараз такий час, що на кожну дрібницю мусиш зважати. Хотів дещо розповісти йому, як кажуть, довести до відома…

Разом вийшли з магазину на майдан.

— Нема лейтенанта, — довірливо озвалася вчителька і, притишивши голос, пояснила: — У Погребищанському лісі десант скинули. Хотіли, мабуть, підірвати залізничий міст, а їх помітили, подзвонили в район, підняли міліцію по тривозі.

— Про який десант ви говорите, Віро Миронівно? — недовірливо запитав тато.

— Про фашистський, — уточнила вчителька. — Німці вчора на світанку скинули. Одного диверсанта убили, захопили інструкції, зашифровані явки. Мене викликали перекласти ті документи.

— Дожилися! — гірко промовив тато. — У Погребищанському лісі — фашистський десант!

— Війна, Василю Івановичу, — очі Віри Миронівни гнівно блиснули, — а фашисти вороги підступні. От і сипонули диверсантів у тили наших військ.

— То правда, — зітхнувши, погодився тато.