Розділ другий СТРАШНА ЗВІСТКА

— Отакі наші справи!.. Вона вже йде, — батько обминув оте лиховісне слово «війна», воно страхало, додавало гіркоти.

— Що ж нам тепер робити? — ніби сама себе запитала мати. — Страшно й подумати, що нас чекає і коли цьому лихові може бути кінець?..

— До всього треба бути готовими, — стиха проказав тато. — Я — кулеметник, танкіст, підлягаю мобілізації в першу чергу. А зараз мені треба негайно поїхати в район.

— Чого тобі так терміново? — ще більше стривожилася мати.

— Є, Маріє, важливе діло, й насамперед його мушу вирішити. — І до Юрка: —Збирайся, підемо разом. По дорозі й поговоримо, бо нині тобі, Юрку, лишатися за старшого…

Мама також заквапилась на роботу. Вона завідує виробництвом у ткацько-вишивальній артілі «Червона ткаля». По дорозі батько зайшов до контори сповістити про свою поїздку в район, і вони з Юрком заквапилися до порома.

На березі Прип'яті було тихо і безлюдно. Тільки дядько Денис, як завжди, сидів на почорнілому вербовому пні і курив свою закіптюжену люльку.

— Що там за новини? — спитав він одразу.

— Тяжкі бої, лізуть фашисти, як сарана, — відповів тато.

— Забули вже вісімнадцятий, — загрозливо кинув дядько Денис. — Знову пруть. Нічого, натовкли їм у громадянську, і зараз за нами зупинки не буде. — Дядько Денис постукав люлькою по пеньку, вибив з неї попіл і говорив далі:

— Пам'ятаєш, Василю, як ми їх тоді колошматили? Дуже скоро забули німчики… Я сам кількох зарубав, а їхньому полковникові вухо відсік. А ще одному офіцерикові,— пригадував дядько Денис, — шаблею по голові кресонув. Пощастило йому тоді, кінь спіткнувся, і німець живий лишився, лише кров'ю заюшився. А жив він у панському палаці, в Зоряній кімнаті. Контрибуцію здирав з селян. Молодий був такий, а в'їдливий, як зінське щеня, це ж він звелів півсела шомполами сполосувати. Жаль, що втекли тоді, якась нечиста вивела німців болотами до залізниці. Чого доброго і ті недобитки нині припруться сюди… — Дядько Денис допитливо поглянув на тата. — А ти, Василю, куди, на той берег?

— Хочу з Юрком до знайомих навідатися і купити дещо треба… Не сьогодні-завтра мобілізація.

— Щойно парубків наших перевозив, — ніби із заздрістю мовив дядько, — добровольцями вирішили піти на фронт. Що то молодому, всі шляхи відкриті. А в мене нема вже сили. Не той зараз Денис Кудлаєнко, що був, не орудувати вже мені шаблею, як колись. Хіба що, не доведи до такого, коли німець до нашої місцевості прорветься, піду в партизани! Тоді я ще зможу в пригоді стати, навколишні болота, пущі, бори та діброви назубок знаю.

— Таке й скажете, — перебив дядька Юрко. — Як це фашисти зможуть до нас прорватися? Скоро наші так дадуть їм, що й у Берліні не сховаються!

Дядько Денис дружелюбно поплескав Юрка по плечу:

— Так я, хлопче, також такої думки! Буде фашист утікати, що й у Берліні йому не сховатися. Тут я з тобою цілком згоден. Тільки на війні, щоб ти знав, усяко буває. Не завжди до перемоги йдуть напрямець. Часом доводиться, хлопче, й круга давати.

Поволі пливе важкий пором через Прип'ять. Сталевий, мокрий дріт ніби прикипає до розгарячілих долонь, холодить їх, виринає з темних хвиль і знову пірнає в глибоку воду. Дядько Денис, тато і Юрко ритмічно, не поспішаючи, тягнуть шорсткий сталевий трос, спрямовують пором до протилежного берега. Нарешті він м'яко ткнувся у пологий берег і заколивався на пружних хвилях.

Години через дві вони були вже в райцентрі, біля будинку з червоної цегли, в якому знаходилося відділення міліції. Черговий на запитання, чи є товариш Вершина, розвів руками.

— Нема і ні сьогодні, ні завтра не буде. Коли щось термінове, звертайтеся до товариша Шарпинського. Зараз він лишився на господарстві. А ось і він…

У коридор вийшов високий нахмурений чоловік з густою рудою шевелюрою на видовженій, трохи гостроверхій голові. Чималий гачкуватий ніс звисав над тонкими, щільно стиснутими губами. Шарпинський звів холодні невиразні очі, запитав насторожено: