Розділ дев'ятнадцятий ПАРОЛЬ «ВЕРЕСОВИЙ МЕДОК»

Свічка вийшов з хатини, щільно причинивши двері. Лейтенант дістав з розбухлої шкіряної сумки пачку брошур і газет, підсунув їх до Юрка.

— Прочитаєш дома. Тут фашисти дають настанови, як повинні служити «новому порядку» мешканці окупованих територій. Є там звернення фашистських властей до фольксдойчів. Уважно все прочитай, тобі це треба знати. Як відбулася зустріч з Майєром, яке в тебе враження?

— Усе ніби гаразд, розмова вийшла, як і радили, — сказав, чомусь ніяковіючи, Юрко. — Враження?.. Фашисти, та й годі! Майєр дуже зацікавився фальшивими грошима.

— Майєр — хитрий, підступний, спостережливий гестапівець, май це на увазі, Юрку, — замислено мовив Вершина. — Але з іншого боку надто забобонний, дуже вірить у сни і кожен сон намагається розтлумачити.

— Як розтлумачити? — не зрозумів Юрко.

— По соннику, — пояснив лейтенант. — Є в нього старий сонник. Він навіть коменданту Штарку розгадує сни. Треба мати на увазі й це захоплення Майєра. При нагоді Можна розповісти гестапівцю і якийсь корисний для нас сон. Але це буде пізніше, коли Юрген Берг зуміє «заприятелювати» з цим гестапівцем.

Юрко дивився на Вершину і думав про теперішнє життя цього чоловіка. Як нелегко тримати зв'язок з підпільниками, ходити під смертельною небезпекою на збройні операції проти гітлерівців, переховуватись, жити в лісі. А Вершина розпитував хлопця про його нинішнє життя, про все, що тривожить його в зустрічах з німцями, як поводитися в тій чи іншій ситуації, як відповідає на ті чи інші запитання. Юрко слухав лейтенанта, і його очі аж іскрилися від радості, що йому довіряють, як справжньому розвідникові, сподіваються на його витримку і кмітливість.

Юрко почав розказувати про найважливіші події, які сталися в селі за останній час. Вершина уважно слухав Юрка, робив якісь помітки в записнику, інколи незадоволено, скрушно похитував головою.

— Все? — нарешті запитав він.

— Все, Іване Петровичу.

— Просив же я тебе, Юрку, нікуди не встрявати, даремно не ризикувати. Ти маєш важливе доручення і мусиш цілком зосередитися на його виконанні. Так далі справа не піде! Робити все, як кому забажається, в підпільній роботі — провал.

— А що я такого зробив? — запитав спохмурнілий Юрко.

— Не мав ти права вступати в підпільну групу, — почав перераховувати Вершина, — бо в тебе своє завдання, значно важливіше за збирання зброї. І напади на фашистів отак з бухти-барахти не вам, хлопчики, влаштовувати. І самі загинете, й село погубите. Убили недавно подлітки карателя в Лебедівці, і німці спалили село, а всіх жителів знищили. Дітей-малоліток живими в огонь кидали. А ви задумали фашистський обоз обстріляти. Спасибі Макарову, що застеріг вас від цієї безглуздої затії. Хіба ж я тебе, Юрку, не попереджував, щоб ти не встрявав у будь-які справи, що не стосуються твого основного завдання? Ти — підпільник! І тобі вистачає своєї роботи по саму зав'язку. Діяти на власний розсуд ти не маєш права! У підпіллі, хлопче, існують свої закони, своя залізна дисципліна. І будь-яка непродумана самодіяльність забороняється.

— Думали як краще зробити, — винувато сказав Юрко, — хотіли вам зброї роздобути і роздобули. Одних автоматів близько півсотні «позичили».

— Ніхто й не каже, — заперечив Вершина, — що ви думали гірше зробити. Тільки не варто діяти самочинно, не порадившись зі старшими, досвідченішими товаришами. Чому ти не порадився з Оксаною Василівною або з лісником Трохимом Свічкою? Мовчиш, бо нема чого сказати.

Лейтенант докірливо поглянув на хлопця.

— А хіба не наказував я, щоб ви не ходили в підземелля? А ви як вчинили?

— Так ми туди стільки зброї наносили, — виправдовувався Юрко, — обмундирування, патронів, гранат, макаронів…

— Нам зараз таємниця Зоряної кімнати важливіша за будь-яку зброю, — махнув рукою Вершина. — У палаці отаборилися гестапівці, в село приїздив генерал з Берліна. Водолази обшарили льохи, заповнені водою, що лишилися від Білої вежі. Зараз фашисти ремонтують праве крило палацу, будують у дворі величезну казарму.

— Туди наших полонених пригнали, — підтвердив Юрко, — мабуть, вони й ведуть те будівництво. Почали мурувати доти на схилах гори, біля воріт, що ведуть на подвір'я палацу.