Розділ п'ятнадцятий ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ

— Карош сметана! — вигукнув задоволено. І тут він розмахнувся глечиком і з реготом вдарив ним пораненого в голову червоноармійця.

Бабуся стояла ні жива ні мертва, мовчки дивилася вслід колоні.

Один полонений спіткнувся і впав, намагався звестися на ноги, та не міг. До нього на виручку кинувся високий червоноармієць. Почав піднімати і теж упав на землю. До них підійшов есесівець, підняв автомат і випустив чергу в полонених. Ті залишились лежати на дорозі, а фашист догнав колону, люто закричав:

— Шнель! Шнель!

Люди стояли як занімілі, потім зрушили з місця, кинулися до побитих. Під ними поволі розпливались по землі червоні калюжки крові…

Пролунала команда — колона зупинилася. Есесівець нарукавною пов'язкою, на якій чорніла кривуляста свастика, наказав вишикувати полонених в одну шеренгу. Він підходив до кожного з них, уважно оглядав червоноармійців і багатьом наказував виходити на узбіччя й ставати під мур. Нарешті полонених поділили на дві групи. Одна стояла під муром, друга лишилася на дорозі. Поволі розчинилися чавунні ворота. Знову пролунала команда, і есесівці почали заганяти полонених, тих, що стояли під муром, На подвір'я палацу.

Жінки підбігли до тих, що лишилися на вулиці, похапцем віддавали їжу. Конвоїри байдуже спостерігали за жінками та дітьми, не відганяли їх.

Та ось довготелесий есесівець знову дав команду і знесилених полонених погнали за село. На дорогу впало кілька поранених полонених. До них підходили есесівці, пристрілювали і спокійно йшли далі.

Колона наблизилася до хлопців, порівнялася. На землю знову упав поранений червоноармієць. До нього поволі наближався рудий есесівець в гостроверхій пілотці.

Не тямлячись, Володя зірвався з місця, підбіг до лежачого полоненого, обхопив його за шию, закричав:

— Не вбивайте! Це мій тато!

Німець наблизився до Володі, ударив чоботом, відкинув його від пораненого і підняв автомат.

— Гер офіцер, — звернувся до есесівця Юрко, — не вбивайте тата мого товариша! Він шанує німців і їхній порядок. Запевняю вас!..

Солдат здивовано глипнув на Юрка:

— Ти хто? Звідки знаєш німецьку мову?

— Я місцевий німець, — пояснив Юрко, — мій прадід приїхав з Пруссії, будував цей палац і залишився на Україні.

Солдат посміхнувся до Юрка і сказав:

— Хай той йолоп, — німець кивнув на Володю, який ледве зводився на ноги, — забирає свого батька і котиться подалі! Всім полоненим зараз буде капут! Вони каліки! Наказано всіх розстріляти!

Жінки звели полоненого на ноги, підхопили під руки, завели у двір до Соломонихи.

Хлопці поволі, як сліпі, побрели вулицею. Юрко співчутливо запитав Володю: